Меню сайту
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Блог
Головна » 2012 » Квітень » 21 » ПРОКУРОР КОСТУР ПРО ПРАПОР У СТРИЮ
00:02
ПРОКУРОР КОСТУР ПРО ПРАПОР У СТРИЮ

Двадцять років тому вперше офіційно підняли національний прапор України



У березні минає два десятиліття з часу, коли вперше на Жидачівщині офіційно було піднято національний синьо-жовтий стяг. Сталося це 31 березня 1990 року. Проте кілька тижнів перед цим, 14 березня, синьо-жовтий прапор вже майорів над міською ратушею м. Стрия. Це було перше місто в Україні, в якому офіційно підняли національний символ Української держави.

Про те, як відбувалося ця знаменна для стриян і українського народу подія і що передувало цьому, ми говоримо з тодішнім прокурором міста, старшим радником юстиції, безпосереднім учасником цієї акції і нашим земляком Тарасом Костуром.

- Отож, п. Тарасе, які події у громадському житті Стрия передували цьому незвичайному для тих часів акту волевиявлення народу?

- У Стрию завжди панував національно-патріотичний дух. У всі часи стрийська інтелігенція будила народ, підтримувала в ньому прагнення до волі та незалежності. В кінці 80-х років, з приходом до влади М. Горбачова, комуністична репресивна машина дещо ослабла, і українці стали підніматися із колін. Це був час, коли влада вже не могла керувати по-старому, а народ хотів жити по-новому.

Першими симптомами пробудження стала боротьба за легалізацію греко-католицької церкви, яку на Львівщині очолив колишній багаторічний політв’язень, соратник лідера Руху В’ячеслава Чорновола, голова комітету захисту УГКЦ Іван Гель. Комітет вирішив відправити панахиду на могилі батьків кардинала Любачівського, провести мітинг на захист УГКЦ, який було призначено на 23 травня 1989 року.

Силові структури, отримавши інформацію про приїзд до Стрия Івана Геля на цю подію, перекрили всі шляхи сполучення, щоб його затримати і зірвати зібрання вірян, Але І. Гель завбачливо приїхав напередодні до свого родича Тараса Войтовича, а в день акції манівцями був перепроваджений на кладовище, де зібралося понад 10 тисяч осіб зі Стрия і навколишніх сіл. Велелюдний мітинг розпочався панахидою на могилі батьків кардинала Любачівського. В акції брали участь підпільні греко-католицькі священики, серед яких поминальну Службу Божу відправляв і політв’язень о. Ярослав Лесів.

Тоді ж було встановлено дубовий хрест на братській могилі українських патріотів, замучених НКВД в 1941 році. Урочисту молитву не змогли заглушити навіть спеціальні машини з рупорами.

Ця подія стала для стриян початком багатьох зібрань та мітингів національно-визвольного спрямування. Влада не спромоглася зупинити народ.

Після цього у Стрию всі національно-патріотичні сили згуртувалися навколо Будинку вчителя, директором якого тоді був відомий поет і громадський діяч Віктор Романюк. Тут активно працювали міський осередок Руху і його активісти І. Попович, Є. Темник, Й. Грищук, Н. Бордуляк та багато інших, які систематично організовували в місті мітинги, в більшості випадків несанкціоновані.

Усі мітинги проходили у центрі міста, на площі перед будинком тодішнього міськкому партії, чисельність їх з кожним днем зросла, особливо після робочого дня. З підприємств, заводів робітники та національно свідома інтелігенція організованими колонами, з транспарантами та гаслами патріотичного та політичного змісту поспішали на центральну площу, щоб висунути вимоги тодішній владі: свобода слова і зібрань, легалізація греко-католицької церкви, ліквідація районного партійного апарату – «з’єднання міського з районним», виведення парткомів із приміщень підприємств і організацій, усунення з вулиць міста засобів антинародної комуністичної пропаганди та агітації, демонтаж комуністичної символіки.

На вимогу учасників одного з особливо бурхливих мітингів до Стрия прибув перший секретар Львівського обкому КПУ, кандидат в члени політбюро УРСР Яків Погребняк. У його присутності народ висунув вказані вимоги, які він сприйняв із розумінням. Наступного дня відбувся об’єднавчий пленум міськкому та райкому. В центрі міста було знято предмети комуністичної пропаганди. Громадське життя у місті завирувало, особливо після 4 березня 1990 року – дня першого туру виборів. До Верховної Ради України обрано поета В. Романюка, до обласної – політв’язня М. Меленя, патріотів Стрийщини Ф. Кравця, Й. Грищука та інших. Громада міста постійно вимагала підняти у Стрию національного стяга.

14 березня 1990 року голова міста Ігор Матійцев на вимогу громади скликав позачергове засідання міськвиконкому. Із 13 членів виконкому присутні 10. Відповідний кворум є, відсутній перший секретар міськкому партії Є. Сергієнко. В залі засідань яблуку ніде впасти. Крім членів виконкому і прокурора, який по службі зобов’язаний брати участь у засіданнях і давати свої висновки відносно законності прийняття рішень, зібрались обрані в першому турі депутати всіх рівнів, представники рухів та громадських організацій. Засідання відбувалося бурхливо, на вулиці під вікнами будинку вирував народ, очікуючи рішення. І. Матійцев відкриває засідання і в обговоренні цього питання надає слово членові виконкому, заступнику міського голови М. Мазуру, який свій виступ скерував у потрібно русло – доцільність винесення позитивного рішення. Він висловився приблизно так: «Якщо ми відмовимо громаді винести рішення про підняття національного стягу, то через деякий час за нас це зроблять інші, а нас земляки проклянуть». Наступні виступаючі учасники виконкому, зокрема голова Моршинської міської ради В. Шолупата, також підтримали проект рішення виконкому про підняття синьо-жовтого стягу.

І ось головуючий, голова міста І. Матійців звертається до мене - прокурора міста - дати свій висновок про законність прийняття такого рішення.

Виходжу на трибуну. У кишені партійний квиток, а перед очима велика родина – нащадки Соломії Крушельницької і свідомих селян, священики і учасники національно-визвольних змагань. І я виголосив вердикт, який не міг не виголосити, бо на нього очікували стрияни під вікнами будинку, на нього очікував весь народ, ще не усвідомлюючи величезного значення цієї події: «Думаю, що поруч із державним червоно-синім прапором народ заслужив і має право бачити свій національний синьо-жовтий прапор». Присутні полегшено зітхнули, а з очей у деяких патріотів потекли сльози.

Як тільки за це рішення одноголосно проголосували члени виконкому, до людей вийшов Віктор Романюк та зачитав історичне рішення виконкому. Громада чи не всього міста зустріла виголошену новину оваціями, вигуками «Слава Україні!» зі сльозами на очах.

Весь час, поки тривало засідання, активісти Народного Руху Богдан Ботвин, Олег Бойко, Орест Галицький та Василь Бичко стояли напоготові на горищі міської ради.

Стяг майорів. Полотнищем бавились вітри. Над Стриєм перший в Україні знак пробудження народу, перший крок до соборності і незалежності України. Слідом за Стриєм стяг нашої долі і символ незалежності було піднято у багатьох містах і селах України: 2 квітня прапор замайорів на ратуші Дрогобича, а 3 квітня він назавжди оселився і на ратуші Львова.

- А які наслідки могли бути для вас після такого рішення? Як відреагувало на ваші нестандартні дії керівництво прокуратури, партійні органи?

- До репресій я був готовий здавна. Мій шлях у прокуратуру не був встелений квітами. Більше 10 років працював слідчим прокуратури району. Я не міг піднятися вгору по службовій драбині, оскільки мій дід, батько моєї дружини і чоловік моєї сестри були священиками. Було багато й інших моментів, коли КДБ підсовував мені «свиню».

Так от, наступного дня після підняття стягу, в Стрию вищими партійними та силовими структурами була направлена група функціонерів у складі заступника прокурора області, заступника начальника УМВС у Львівській області і декількох працівників КДБ. Мені було запропоновано внести протест на незаконне рішення міськвиконкому, на що я зреагував категоричною відмовою, незважаючи на те, що радянська імперія ще існувала і готувалась запустити нещадну каральну машину.

Уже 16 березня 1990 року відбулась колегія прокуратури області, на якій розглядалося одне питання: «Порушення «Закону про прокуратуру СРСР» прокурором міста Стрия Т. В. Костуром». Колегія проходила неординарно. Більшість членів колегії - прокурори міст і районів, - розуміли, що події у місті Стрию – це лише іскра, з якої розгориться полум’я національної боротьби не тільки на Львівщині, а й по всій Україні. На мій захист виступили прокурор Стрийського району М. Баранецький, Франківського району міста Львова Я. Гнатів, прокурор області Л. Ізосімов. Л. Ізосімов порадив перебути якийсь час у лікарні, щоб врятувати мене від більш жорстокого покарання. Цього ж дня прокурор області видав наказ №61 «О привлечении к дисциплинарной ответственности прокурора г. Стрия Т. В. Костура». У цьому наказі йшлося: «Костур Т. В. заслуживает освобождения от занимаемой должности, однако, принимая во внимание его долголетнюю и безупречную службу в органах прокуратуры, с учетом решения расширенного заседания коллегии по этому вопросу, считать возможным ограничиться привлечением Т. В. Костура к строгой дисциплинарной ответственности».

Наступного дня це питання розглядалося на засіданні бюро обкому компартії з викликом керівників партійно-радянських органів і силових структур. Перший секретар обкому Яків Погребняк з розумінням поставився до розгляду такого делікатного питання і відклав прийняття остаточного рішення (я в той час перебував у лікарні).

Однак у цей непевний для мене час однодумці з Народного Руху України не залишили мене наодинці з проблемою. Міська громадськість у другому турі обрала мене депутатом Стрийської міської ради. А перший голова Львівської обласної ради першого демократичного скликання В. Чорновіл запропонував мені очолити Львівське обласне управління юстиції. Цю пропозицію на сесії обласної ради підтримали видатні особистості Львівщини - колишні політв’язні І. Гель, І. Калинець, М. Мелень. Так 10 років очолював Львівське обласне управління юстиції, працював над удосконаленням роботи органів юстиції, за що Президентом України мені присвоєно звання «Заслужений юрист України».

- Непоодинокі факти, коли деякі громадяни України не вважають синьо-жовтий прапор національною святинею. Що ви думаєте з цього приводу?

- 18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову, а 28 січня 1992 року Закон «Про Державний прапор України». Цей Закон веде за собою кримінальну відповідальність за публічну наругу над Державним прапором України, але чи за весь час цього закону порушено хоча б десяток кримінальних прав? Сумніваюсь. Для більшості сьогоднішнього покоління національний прапор не є предметом, за який можна віддати життя. Шанувати національну символіку не вчать у школах. Думаю, що про історію нашої символіки частіше треба писати у ЗМІ, наводити конкретні приклади героїзму, пов’язані з нашим гербом і прапором. Адже на цьому виховується патріотизм і національна свідомість, міцніє українська нація.


Матеріал взято з:

https://docs.google.com/document/d/1v2JWUCu-m2KiFSKTU8aN4XLT9dyn8VXTfAhJIBSAc4k/edit?pli=1


Інші матеріали по темі:
Все про прапор над Стриєм
Переглядів: 1875 | Додав: Адмін | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 Адмін  
Варто було б зазначити, що вперше у Жидачівському районі (якщо вже з цих слів починається замітка) за новітніх часів, національний прапор над органом влади (приміщенням Жидачівської районної, міської ради, їх виконкомів та райкомом КПУ) було офіцйно піднято 31.03.1990 р. депутатами райради Сасом та Назаренком. Протокол 1-ї сесії районної ради першого демскликання.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Випадкове фото
Пошук
Календар
«  Квітень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz