Меню сайту
Категорії розділу
Вільна творчість [7]
Для розміщення публікацій поза конкурсами, для тих, хто просто бажає ознайомити спільноту зі своєю творчістю
Журналістська робота [13]
есе, нарис, інтерв`ю
Літературний твір [70]
новела, оповідання, гумореска, оригінальний жанр
Словосвіт - 1 [60]
Конкурс Словосвіт
Конкурс літературної творчості «Словосвіт»
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Конкурсні роботи
Головна » Статті » Журналістська робота

Лист моєму російськомовному українцеві
Лист моєму російськомовному українцеві.

Дорогий друже! Ти, напевно, здивуєшся, що мова, яку ти звик чути і розмовляти, не звучить у моєму листі. Так, зміни відбулися не лише у суспільстві, але й в мені зокрема. Зазвичай я писала тобі листи тією мовою, яку ти краще розумів і вільно спілкувався. Але це було до сьогоднішнього дня. Запитаєш чому? А в мене є відповідь, є...
Сьогодні мені наснився жахливий сон — дивний, непривабливий. Раніше такого видіння у мене не було. Ось йду я невеличкою галявиною, встеленою густим килимом трав: мати-й-мачухи, духмяної материнки, а поміж них виднілися білі очі деревію. Неметушливим кроком по тій галявині ступаю і вдихаю аромат української землі. Але ж раптом, немов голубкою, перелетіла і опинилася на жовтогарячій ниві. А з неї випливає жіноча постать, одягнена в українську вишиванку, квітчана віночком з польових ромашок і червоних, як захід сонця, маків, між яких виглядали сині очі волошок. Все було чудово тільки до однієї миті. Враз здалось, що хтось підпалив цей широкий і безкраїй лан. А дівчина стояла, немов пришита до землі, яка палала несамовитим полум'ям. А коли захотіла вимовити слово, щоб покликати на допомогу, побачила, що втратила дар мови. Схилилась, опустила очі і впала каменем додолу. А палаючі язики вогню поглинули живе єство...
І я прокинулась. Вже не пам'ятаю, чи то з горячі, чи то з холоду, але в моїх очах відбилось тавро стражденного палаючого поля. І тут я зрозуміла, що це був знак, ключ до ще невідомих мені дверей, які чекали, щоб їх відкрили. В голові здійнявся ураган емоцій, думок, розгадок... І враз, серед безлічі риторичних запитань, я почула пісню "Моя Україна." Щось сяйнуло в думці, невже ж явилася у сні? А, може, й справді біль змученої держави за свою рідну мову зворушив мій розум? Якась невідома сила погодилася мені з цим твердженням.
Горіли, палали мамині колисанки, слова співочої слов'янської долі. І серце моє загорілось від болю, кров скипала і не могла охолодитись. Мова — образ безневинної дівчини, яку злі язики зросійщеного полум'я спалюють, перетворюють в попіл.
Чому таку важку долю їй вибрали люди? Невже заслуговує такого ставлення до себе? Це питання завжди піднімається, але ніколи не вирішується. Хто в цьому винен? А відповідь дуже проста і банальна — самі ж люди винні. Тепер майже ніхто не звертає увагу, як говорить і якою мовою взагалі спілкується. Занедбали, не оцінили. Адже наша мова є наймилозвучнішою і найпривабливішою з усіх. Якщо ми це знаємо, то чому заковуємо її знову у ще не заржавілі кайдани? Ось так завжди, коли людина чогось дуже прагне, вона всілякими зусиллями рветься до свого бажання, а якщо отримує бажане, то воно їй стає вже нецікавим і байдужим.
Такій ж муці підлягає й наша мова. Століттями окровавлена долями людей, які цінували її; кілками забита до дошки, неіснуюча. Така стомлена і розбита українська мова, але така дорога і кохана була кожному. Її забороняли, її травмували, а ми всупереч всьому, говорили і вірили, що прийдуть кращі часи, коли розквітне багатобарвне різнотрав'я української рідної мови. Так, часи настали, а квіти в'януть, висихають дзвінкі джерела. Здається, все маємо до чого прагнули — волю, незалежність, а те, що плекали наші предки, самі ж топчемо. А де ж наша гідність, де подівся відвертий український дух? Я думаю, що свічка ще не погасла. А щоб розпалити вогнище слов'янської мови, треба воістину цього захотіти. Навіть, подивитися на мить у майбутнє, що станеться з нами, коли закриємо нашу мову мармуровими плитами — вимре українська нація.
Якщо ми українці, якщо ти українець, і я торкнула ще не скам'янілу твою душу, ти мене зрозумієш, а українська мова сама попливе з твоїх уст. Пам'ятай, ми — українська нація, а народ без мови, як птах без крил та пісня без слів. Відчуй її, і побачиш, як затріпоче твоє серце. Бо вона жива — моя рідна мова!
З вірою і надією, твоя землячка.
Категорія: Журналістська робота | Додав: Душа (10.06.2012) | Автор: Душа
Переглядів: 356 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.3/3
Всього коментарів: 2
2  
Українці- гідна нація, нам би ще відчути себе такими, зібратися разом, підтримати один одного! Загляньте в історію, її потрібно знати, у нас є ким гордитись! А все починалось із слова...

1  
Це - література, а не журналістика.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Продам
Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Випадкове фото
Пошук
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz