Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Важка рука батька впала на бліде дитяче тіло. Линув плач по сірих стінах однокімнатної квартири. Він вилітав і крізь шпаринки вікон, заставляючи здригатись перехожих. Мале дитя забилось у куті кімнати, час від часу схлипувало. Потім знову починало верещати, згадуючи щойно спечену образу. «Та заткнись ти вже! Ще ти тут верещиш! Мало мені проблем? Мало?! Жінка втекла із «батечком» на джипі. І мені тебе на плечі скинула, мов міх нещастя! Дурепа!» - кричав несамовито молодий татусь, теліпаючись на старому обтертому дивані, кинутому посеред опустілої кімнати. Дитина трішечки притихла та згорбилась у кутку, розвіюючи вже тихіші схлипування. «Та скільки можна!» – встаючи із дивану, просичав молодик. Він схопив дитину за руки і почав трусити. Та дівчинка зблідла з переляку. Він зупинився. Дитина швидко вислизнула і забралась на підвіконня, обвившись білими, мов молоко, руками. Сиділа у зношених трусиках, хоч надворі вже гуляла осінь, а крізь побиті вікна залітав холодний вітер. Все тіло вкрите гематомами, а світла голова нагадувала гніздо лелеки. Дивилась десь у далечінь, облизувала губи від солених сліз. Батько також втихомирився і ввімкнув старий «Електрон». Ніби дивився ті кольорові картинки, та насправді його голову гойдали важкі думки, змінюючи обличчя аж до сліз. Так просидів ще довго. А згодом заснув.
Холодний ранок вже завітав у стіни, вкриті болем та нестерпним страхом. Молодий батько проснувся, пестячи у собі надію, що все, що із ним сталось за останній місяць – сон. Та ні, не сон. Квартира залишалась такою ж холодною, а на підвіконні виглядала худа постать сплячої дитини. «Не сон», - пробурмотів чоловік і почав одягатись. Він переніс сплячу дитину на диван, вкрив теплим покривалом і подався геть із квартири. Дівчинка смачно белькотіла, а потім почала сопіти…
«Дарма. Дарма я вчора так погарячкував. Вилив всю злість на нещасну дитину. Хіба вона винна, що народилась на світ? Хіба вона винна, що має такого божевільного батька? Горе мені, горе!» - думки ще більше труїли його. Мов хворий ходив по переповненому ринку. Купував солодощі, фрукти, сунув гроші, не вертаючись за рештою. Продавці тільки знизували плечима і переглядались. Ще довго вештався продуктовими рядами, збиваючи болотний пил, а потім рушив додому. Вітер колихав його стан та розкуйовджував тонке волосся…
«Моя маленька дівчинка… Моя рідненька! Хіба ж я так бажав тебе, щоб завдавати болю? Це все життя таке. Це все ті люди злі. Вони. Вони мене довели до такого божевілля. Нічого. Зараз прийду, заварю жасминового чаю, покличу своє мале і ми невпинно поїдатимемо солодощі, як я колись із батьком. Ось вже і по сходах піднімаюсь, та всередині щось шкребе. Щось недобре!» - роздумував татусь.
У під’їзді линув звук відкритих дверей. Татусь вже вдома. «Діана… Діанка! Діаночко! Ти ще на мене злишся? Не злись… Ось я тобі тут дещо приніс», - весело промовив батько . Зашарудів кульок. На обшарпаному кухонному столі стояли різні солодощі, фрукти. Через декілька хвилин пішов шукати Діану. Непевно зайшов у кімнату і від побаченого застогнав, падаючи на підлогу, а під кінець просто лежав і бився в нервових конвульсіях. Та Діанка цього вже не бачила, не чула… Він кричав: «ВИБАЧ!». Але кому? Тільки сусіди це і чули, та не вона.
Нестерпний ранок. Дрібненький дощ стікає по молочній труні, мов колись по обличчі дитини сльози. Молодий чоловік в чорному костюмі тримає величезний букет ромашок, які так любила дівчинка. Він вже більше не кричить – немає сили. Тільки мовчки ковтає сльози. На молодому обличчі вималювалась тонка смуга туги, а у душі… А у душі щось неймовірно болюче. Неймовірно незрозуміле для інших, для чужих. Чужі ж стоять осторонь, тихо перешіптуються і з язиків злітає: «Повісилась… Повісилась… Повісилась!». А він все чує, чує кожнісіньке слово, що, мов гадюка, впинається у серце і повільно вбиває. Дівчинка одягнена у біле платтячко. Збоку стоїть ведмедик і цукерки, що купив татусь для примирення. Така картина викликала мурашки по шкірі у перехожих. Дехто зупинявся і пускав декілька сліз, перехрещуючись, а потім знову поринав у вир невідомих лиць.
Наступного дня. « Я так любив тебе, моя малесенька. Твої біленькі кіски, веселий сміх… Ех!» - прошепотів. Він лежав на могилі та перебирав холодну глину. В очах грало щось божевільне. Час від часу він заходився від сміху, а потім знову стогнав, мов підстрелений звір у лісі. Ось і сніг уже починає падати. Та він і далі лежить, обіймаючи свіжу могилу, що так пахла дитячим сміхом. І ніхто, ніхто не зможе її забрати від нього. Ніхто…
Пройшло 10 років. Люди вже давно бояться самі ходити на цвинтар. Бояться того божевільного, що оселився на дитячій могилі. З того місця доносяться плач і сміх. Цей сміх жахливий. Люди проходять повз і крутять біля скроні. Та хто ж із них може зрозуміти його власноруч змайстроване горе? Ніхто. Та й і йому байдуже. Діанка поряд. Він говорить із нею, сміється. А люди… А що люди? Вони чужі, їм не зрозуміти.
