Меню сайту
Категорії розділу
Вільна творчість [7]
Для розміщення публікацій поза конкурсами, для тих, хто просто бажає ознайомити спільноту зі своєю творчістю
Журналістська робота [13]
есе, нарис, інтерв`ю
Літературний твір [70]
новела, оповідання, гумореска, оригінальний жанр
Словосвіт - 1 [60]
Конкурс Словосвіт
Конкурс літературної творчості «Словосвіт»
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Конкурсні роботи
Головна » Статті » Літературний твір

Дивачка
    Тріскучий мороз тисячами дрібних голочок бив по щоках. Вона йшла, ледве волочачи ноги, ніби насолоджуючись надокучливим болем в змерзлих кінцівках. Вона була сама. Зовсім сама.
    Дівчина з навдивовижу багряними губами, чиє обличчя ховалось в русявих хвилях волосся, йшла льодовою алеєю, наче Аліса в Країні Чудес. Кроки були обережними, несміливими, а вона роздивлялась вкриті інеєм лави та ліхтарі, ніби хотіла там побачити щось незвичайне, чого не досягти її розумінню. «Такі, як вона, завжди прагнуть недосяжного» - раптом подумав я. Я знав таких. Я шукав їх по світу. Дивачки стали сенсом мого життя.
    А вона все йшла, тримаючи руки в кишенях куртки. Довжелезний шарф, три рази обмотаний довкола шиї, звисав аж до колін, наче рятівне коло. Вона носила зручний мішкуватий одяг, ховаючись за ним від всього світу. Тепло фізичне часто замінює тепло моральне самотнім людям. А вона була саме такою.
    Дивачка, як і я. І ми повинні триматися разом.
    Я підійшов до неї в мить захоплення. Сонце, що, випливши з-за хмар, несміливо кинуло три промінчики на абсолютно покрите інеєм дерево, стало творцем візуального дива – різнобарвне сяйво піднялось в повітря небесної краси аркою. Люди йшли сірою масою, наче машини, проходили повз з опущеною головою. Вони не бачили нічого, крім себе. Вона ж бачила все. Стоячи непорушно серед безперервного потоку життя, з поглядом, напрямленим угору, так символічно уособлювала в собі долю філософа поміж звичних людей, що я одразу зрозумів – колись про неї писатимуть книги. Можливо, не філософські, можливо, не збірки віршів, а проте, її пам'ятатимуть.
    Я стояв у дівчини за спиною. Вона не помічала мене. Була такою зачарованою, запамороченою виром власних асоціацій та думок, що я не одразу наважився порушити її гармонію.
-    Так хочеться, - почав було я, - придумати щось влучне, небанальне, щоб описати всю цю красу, а на думку приходить лише німе захоплення…Чи не так?
Здається, я навіть почув, як розлетілась на друзки її герметична стіна спокою.
    Великі карі очі злякано закліпали, стараючись знайти рівновагу. Вона дивилась на мене, як дивляться на долю  - пильно, заглядаючи в саму душу. Так було декілька секунд. А потім, кинувши якийсь особливий погляд на мою скромну персону, вона мовчки рушила вперед. Повільно, малесенькими крочками, як і до того.
         -   Не розмовляєш ні з ким і далі, Марино?
    Вона відповіла посмішкою, добре знайомою мені універсальною відповіддю на всі запитання. Моя найкраща учениця. Моя гордість і найбільший жаль.
         -   Який в цьому зміст, професоре? – пролунав мелодійний, дещо неслухняний від тривалої пасивності голос. – Ніхто не зрозуміє мене, якщо говоритиму.
         -   А я?
         -   А ви знайдете зміст і в мовчанці. Чи ж я не права?
         -   Праві, Марино. – згодився я.
І додав:
         -    Як завжди…
    Вона не відповіла мені. Ховаючи під волоссям обличчя в своїй звичній манері, заявила, що поспішає. Питати куди не було сенсу – я знав. Кожного вечора моя учениця йшла на міст зустрічати захід сонця. Я не затримував її.
    Чатуючи отак на морозі дівчину після навчання, я мав сказати їй про розпорядок зустрічей. Проте не сказав. Вона зачарувала мене розумним блиском своїх очей. І я, майже сивочолий дідуган, торопів перед дівчиськом, як першокласник. Я захоплювався нею. Вона була моєю музою.
    Наші зустрічі були зустрічами людей, які бачать світ по-іншому. Збір філософів, якщо хочете. Колись зазнавши муки самотності, я, визнаний тепер, залишився абсолютно нещасним до сивих літ. Я – визнаний, але не зрозумілий. Тому, зустрівши часточку себе в кожному талановитому учневі, гуртував їх довкола себе. Гуртував в зграйку, щоб виживати пліч-о-пліч в цьому світі. Щоб цей талант, так своєрідно виражений, не був змушений мовчати лише тому, що недосяжний до розуміння іншим. Я хотів врятувати їх від самотності. Щоб світлі голови не потемніли, пригнічені світом довкола.
    Хоча б оця дівчина. Її називали дивачкою. Знущалися. Гнобили. Лише за те, що вона інша!..А так несправедливо судити, не давши можливості висловитись на свій захист!.. Адже по-справжньому її ніхто ніколи не слухав. І тепер вона, наче ранений звір, відвернулась від світу, який відкинув її.
    Я захищав їх. Митців слова. Захищав як міг, по суті, від самих себе,від долі, фатуму, знаючи, що все марно. Віддав би все на світі, лише щоб цей дар ніколи ні в кого не проявлявся. Бути звичайним, мати таких звичайних друзів, без зусиль влитись в потік нестримного життя  - можливо це і є щастя.
    Адже коли ти виділяєшся з юрби тих, хто прагне виділитись з юрби, ти геній. Ти піднімаєшся на щабель вище, бачиш світ в найдрібніших його проявах і деталях, ведеш за собою душі інших, твориш прекрасне… Але там, з висоти омріяного таланту, не дотягнутись рукою до іншої руки. Руки підтримки.
    І в цьому трагедія життя митця. Адже там, на своєму найвищому щаблі вони зовсім самотні.
    Я йшов замерзлою льдовою алеєю. Моїх роздумів ніколи не взнає жодна жива душа. Хіба лише сонце та й вітер, що так нещадно шарпав за поли старого пальто. Я прийняв долю філософа. І хай поможуть мені небеса.

Категорія: Літературний твір | Додав: Адмін (02.10.2012) | Автор: trust me
Переглядів: 579 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Продам
Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Випадкове фото
Пошук
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz