Меню сайту
Категорії розділу
Вільна творчість [7]
Для розміщення публікацій поза конкурсами, для тих, хто просто бажає ознайомити спільноту зі своєю творчістю
Журналістська робота [13]
есе, нарис, інтерв`ю
Літературний твір [70]
новела, оповідання, гумореска, оригінальний жанр
Словосвіт - 1 [60]
Конкурс Словосвіт
Конкурс літературної творчості «Словосвіт»
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Конкурсні роботи
Головна » Статті » Літературний твір

Душі
Вечоріє…Хлюпіт дощу…здалека відчувається…хтось іде. У цьому парку вже ніколи не буде людей. Чорнобиль…місце страху й смерті…місце вічної болі…тут все, як завжди, але жити тут не можна…радіація завелика…й будинки-привиди пустують на вулицях. Одинокі дороги…безлюдні місця…
Так, до когось життя бувало жорстоким, а для тих людей, що померли у всесвітній катастрофі на Чорнобильській атомній електростанції воно було жахливим!
У цей день було все як завжди…Ходили люди…На дитячих майданчиках бавились діти…стоп! Усі знають про те, що було в цей день. І від тоді пройшли роки…Будинки все ті ж…дороги все ті ж…тільки вулиці – безлюдні…
І невже в парку цього жахливого міста хтось є? Чоловік в темному плащі швидко йшов кудись…його важкі старі черевики розбризкували калюжі. Цей чоловік змерз, бо голова в нього була зіщулена в плечі…він йшов швидко, наче кудись поспішав…Та куди можна поспішати в Чорнобилі? Він йшов, йшов і зник у темряві, але ще було чутно як він ступав по калюжах… І тут із-за рогу вийшла жінка, вона була зовсім не такою, як той чоловік…модний капелюшок вона насунула прямо на очі, тому не було видно світлі пасма волосся, які спадали на плечі… мініатюрна парасолька, яка нічим не захищала її власницю від дощу…елегантні туфлі й тоненьке літнє плаття…так само швидко, як і з’явилась, зникла…у тому ж напрямку, що і чоловік…
Парк опустів…нікого не було навколо…Небо яснішало…
Світало…Пролетіла ще одна ніч мертвого міста…Вулиці вкриті калюжами і всюди вологе повітря…
Якщо придивитися вдаль, то можна помітити маленького хлопчика в мініатюрному дитячому костюмчику, що біжить на карусель. Його маленькі ручки хапалися за гойдалку, і з великими зусиллями він сів на неї й заколихався на ній. Це все відбувалося в повній тиші… Наймоторошніше те, що в цієї дитини очі були налиті слізьми… Хлопчик підняв голову вверх і поглянув на великий будинок, вікно якого з подихом вітру відчинилось… У його очах з’явилась надія. Він помахав рукою, ніби бачив когось там, але кімната була пустою…з обідраними шпалерами, тільки перекинутий стілець лежав там… Він обернувся й сльози рікою потекли по його щоках…дитячий плач відлунювався у всіх закутках Чорнобиля. Хлопчик підійшов до вікна, ухопився пальцями за підвіконник, підняв своє дитяче тіло і заліз в кімнату… він плакав… він ще плакав…
Тихенько вимовляв:
- За що?! Боженьку! За що?!
Хлопчик підійшов до стільця, узяв його, піднявся порох й, трохи закашлявшись, він поставив стілець під вікном і сів на нього… а тоді витягнув з кишені маленьку чорно-білу фотографію… Там був зображений він, той чоловік й та жінка з парку. Ззаду був надпис «Найщасливіша родина 19…», а далі стерто… Хлопчик обняв фотографію сильно-сильно… встав із стільця і прогулявся будинком… Зайшов в маленьку кімнату, в якій лежав тільки подертий крокодильчик – м’яка іграшка… Він взяв його, пішов знову до того вікна… сів на стілець… обняв іграшку, поставив фотографію на підвіконник і почав розповідати крокодильчику:
«Мій любий друже, я приходжу щодня сюди, щоб побачити маму… - сльози капали з його очей, - і тата, - заридав він, - а їх тут немає… Я розповім тобі, що сталося зі мною… У той день я встав раненько-раненько…як завжди… на кухні тато готував сніданок… а мами не було вдома… її часто не бувало вдома, через це я засмутився… вона в мене актриса… найкраща… а тато просто працював тут, на тому… як його… на заводі, що вибухнув… я вибіг у двір й катався на каруселі… тато пішов на роботу й сказав, що коли повернеться мама, то вона покличе мене з цього вікна… а цьому не судилося статись… Я бавився в пісочниці і навколо роздався шум… мені стало так боляче-боляче… я кликав маму… але її не було… й тата не було… ніхто не звертав уваги на мене… люди бігали, все горіло… було дуже страшно… хтось взяв мене на руки й поніс, але потім якийсь голос крикнув, що в автобусі немає місця… й мене посадили на клумбу й залишили самого… я нічого не розумів… я просто плакав… в мене розривалося серце… я відчував, як болять мої ноги… з ними щось було… щось кольнуло всередині… й раптом стало… легко… Я встав… ні, злетів… поглянув вниз… моє тіло лежало непорушно… таке бліде, але ще, здається живе… солені щоки, від сліз… покалічені ноги… О Боже, як було страшно…
Якийсь чоловік рятувався, біг й перечепився через моє майже мертве тіло і впав, а вставши зі словами: «Покидьок малий!», копнув моє тіло і побіг далі… це було так боляче… так боляче…
Автобуси їхали геть… якась стара бабуся підняла моє тіло… взяла на руки і віднесла на лавочку… заплакала й заговорила до мене… :
«Синок… ти помер? Ой бідний! І батько загинув…бідненький!», і з цими словами залишила мене й пішла геть… Татусь, мій татусь помер… але ж іще тим ранком я їв його яєчню… Ні! Ні! Я плакав, але нічого не відчував… І тоді поміж людьми я побачив маму… я так зрадів, хотів її обняти… а вона підійшла до мого тіла… плачучи забрала з моєї кишені декілька центів, які я назбирав для неї… їй на подарунок… адже наступного дня у неї мав бути день народження…і вона пішла! Залишила мене! Рідна мати залишила, а я ще дихав! Чесно, друже, дихав… А вони всі мене зарано поховали… я плакав, тато казав, щоб я ніколи не плакав, але я аж заходився… просто було боляче… але й мати довго не прожила… Люди кричали й бігали, і мою маму просто збив автобус… моє серце розривалось, я пішов геть, в будинок… ридав поки було сил й заснув… а коли проснувся, то вже нікого не було… навіть моє тіло з лавочки хтось забрав… а в будинку залишився тільки ти, крокодильчику… й цей стілець, на якому любила сидіти мамуся…
Як боляче! О, як боляче!
Щодня тепер приходжу сюди… чекаю, надіюся, що вони повернуться… а вони не приходять… Боженьку! Допоможи мені! Нехай прийде татусь! Він так працював, щоб прогодувати мене! Нехай мамуся вернеться, я пробачу її вчинок, я так скучив! Роками я приходжу сюди! О Господи, змилуйся!»
Хлопчик замовк… штовхнув стілець, він знову перевернувся, відніс подерту іграшку в маленьку кімнату, узяв фотографію, поцілував і заховав у кишеню… переліз у вікно надвір, штовхнув гойдалку, заплакав і ніби розчинився в повітрі…
І знову тихі вулиці, вечоріє… Чоловік іде по парку, він поспішає до синочка…додому… й зникає… а потім жінка, що спішить на автобус, що хоче зберегти своє життя, залишивши свою дитину… й зникає… Темна ніч… дитячий плач чути в кожному закутку Чорнобиля…
Це місто мертве… та не безлюдне… душі людей досі живуть тут, кожна своїм життям…
Категорія: Літературний твір | Додав: Ейфорія (27.09.2012) | Автор: Ейфорія
Переглядів: 647 | Рейтинг: 4.7/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Випадкове фото
Пошук
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz