Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Життя триває… Надворі трішки дощова погода. Люди поспішають додому в тихе сімейне коло, тому вулиці пустують. Кожен живе своїм життям, не зважаючи на турботи інших. Так щороку… Банальна картина людського життя, а час швидкоплинний, він постійно кудись летить, але ми не звертаємо уваги на нього, не цінуємо. Життя перестало цінуватися, як дар. Надворі вечоріє… На дорогах великі калюжі. Тихо, пусто… безлюдно… Чути шелест листя, в деяких вікнах багатоповерхівок горить світло. Осінь, така ж осіння погода – дощова й холодна. Час від часу проїжджають машини, проходять люди, всі заклади і магазини, крім цілодобових вже зачинені. Росить дощ… дуже дрібненький дощик… Люди вдома, живуть спокійним сімейним життям… Переживають за побут, трудяться на благо родини. І у всій цій тишині раптом виникає звук – хтось виходить із приміщення бібліотеки, відлунюється стукіт каблуків… Це молода жінка… Вона виходить і закриває двері в стару міську бібліотеку своїм ключем… Досить красива, років двадцяти п’яти. Одягнена вона була досить вишукано… сіре пальто до колін, червоний, довгий шарф, з-під плаща виглядала темна спідниця, приблизно такої ж довжини і сірі туфлі на високому каблуці. На плечі у неї висіла невелика чорна сумочка, куди вона й поставила ключі, коли зачинила «громадську читальню». Макіяжу на її обличчі майже не було… скромно – лише туш і блиск для губ… Волосся було зібране на голові в хвостик, а на вухах малесенькі сережки. На обличчя жінка була дуже симпатичною… А працювала вона бібліотекарем. На відміну від інших людей її мрією не було стати юристом чи лікарем, з самої юності Олена Максимівна – так її звали, хотіла стати бібліотекарем, через свою любов до книг… Повільними кроками вона прямує додому… Ні, не спішить… та й немає до кого, її чекає тільки пуста квартира, вона не має ні дітей, ні коханої половинки… живе сама, працює тільки сама, батьків вона не має, це дівчинка з дитячого будинку, що виросла й досягнула чогось в своєму житті… Олена різко зупинилась. Поринула у роздуми. Вона не хотіла йти додому, їй було дуже самотньо в пустій квартирі, тому жінка вирішила пройтися пустими, темними й холодними вулицями рідного міста… Вона гуляла так, поки не почали боліти ноги, тому вона, без роздумів, просто зняла туфлі й босяком пішла по мокрому тротуару… вдихнула холодне повітря й задумалась про життя… З дитинства вона прагнула бути кращою… Смерть батьків в ДТП залишила болючий осадок, й так з тринадцяти років в дитячому будинку вона боролась за місце під сонцем… Зараз Олена – доросла, розумна жінка,що побудувала своє життя, зробила його кращим… Та зараз, в свої двадцять п’ять, вона думає про те, що нічого… нічого в неї нема! З ранку до ночі вона в бібліотеці читає книжки й заповнює різні бланки, а потім повертається додому, де її ніхто не чекає… Тільки зараз, в холодну ніч, вона зрозуміла це. Завдяки дощу, книгам й холодному тротуару… Олена розчарована… розчарована своїм життям. Жодної рідної душі в цьому світі в неї немає… ніхто її не любить і не цінує. Сльози покотились з її очей. Для кого? Для кого вона живе? Невже для самої себе? Ні, вона не егоїстка. Тільки тепер в її свідомості виплила думка : «А де моє кохання? Я хочу чоловіка, я хочу дітей! Я хочу, щоб мене назвали Мамою. Чому? Чому я ніколи не думала про це? Навіщо мені ця квартира, якщо я просто «живу» в бібліотеці? Я нікому не потрібна в цьому світі…» Такий висновок зробила Олена… В її голову закрадались думки про смерть… Молода жінка вже сиділа на бордюрі, вся в сльозах, збоку лежали туфлі й сумочка. Навіть в телефонній книзі є тільки два номера – «домашній» і «робочий». Жінка вдивлялась в небо… Всі ці роки вона жила життями героїв її улюблених романів й просто забула про своє життя, яке перетворилось в існування. Темною вулицею йшла постать, це був чоловік. Олена, побачивши людину, швидко одягла туфлі, встала, взяла на плече сумочку, витерла рукою сльози і пішла в напрямку свого дому… Коли вона проходила повз цього чоловіка, він зупинився і спитав : «Олена?» Жінка зупинилась, обернулась й при місячному світлі, впізнала хлопця, що колись теж жив в дитячому будинку. Він усміхнувся, зняв капюшон і знову запитав : «Як життя?», а вона тихо прошепотіла : «Погано…» Він сів на бордюру і почав розповідати про своє життя, про те, як він жив, що зараз пише пісні, продає їх… й просто говорив, не зупиняючись. Перші п’ять хвилин Олена стояла, а потім сіла біля нього, зняла туфлі, обняла коліна й слухала його : «А як тебе звуть? Я не пам’ятаю …» Й він відповів : «Андрій… А ти мені завжди подобалась, але про хлопців ти не думала», й посміхнувся. Він дивився в її заплакані очі й усміхався, такою щирою, душевною посмішкою. А вона просто дивилась на нього й сама усміхнулась. Світало… Небо було чистим, але асфальт був вологим, дві тіні падали на нього, тіні двох людей, які за одну ніч розмов стали рідними душами. Тиша, й цю тишу розірвав охриплий голос Олени : «Мені вже пора на роботу… книги чекають». Й Андрій ,ніби й не було цих нічних розмов, встав, просто сказав : «Ну бувай, може, побачимось ще колись», і пішов. Жінка була шокована, адже вона говорила з ним цілу ніч, довірила всі секрети… й тепер він пішов, ні залишеного номеру телефону, нічого. І знову в її голову лізе безліч питань… Стукіт підборів, Олена вже повернулась додому, переодягнулась, перекусила й знову пішла на роботу. Цей день виявився дуже спекотним. Сонце світило і гріло, як кажуть – «бабине літо». Весь день вона думала про своє життя, навіть не сподівалась зустріти його знову, адже сьогодні зранку вона дивилась йому вслід, ніби востаннє, а та розмова, в усіх подробицях закарбувалась в її пам'яті, кожне слово кожен погляд і, здається, він для неї став чимось важливим, просто необхідним, щоб жити… Так й закінчився цей день. Олена, як завжди, вийшла з бібліотеки, зачинила двері й попрямувала додому… йшла вона швидко, та постійно озиралася навколо, ніби хотіла когось зустріти. Так, його! Вона надіялась, що й сьогодні вони побачаться, й вона точно попросить в нього телефон… Зима… Сніг падає, здається, нескінченно… Пройшло стільки часу, а Олена постійно виходить з бібліотеки в один і той же час, щоб зустріти його, а його немає. Життя проходить помалу, а жінка досі й не згадувала про свою проблему – одинокість… Знову вона сама, як завжди, постійно сама… Одного зимового вечора була сильна заметіль, дуже холодна погода, мороз, вечір прийшов швидко, закликаючи всіх спати… А далі по цьому ж сценарію, що й щодня, Олена вийшла з роботи й попрямувала додому, тихо схлипуючи, терпіння сильної жінки обірвалось… Сніг падав на волосся, на вії, губи, а гарячі сльози топили сніжинки… Жінка йшла, задумавшись, в сльозах, й побачила навпроти чоловіка, того ж Андрія, й вона забула про все, просто підбігла й обняла його з усією силою, а він всміхнувся й спитав : «Олена?», як тоді, те ж саме запитання, а вона кричала на всю вулицю і його ім’я, і своє, й те, що хоче бути з ним, що скучила… А він тихо сказав : «Не можу…». Олена заплакала, запитувала чому, та він не відповів, сказавши, що повинен йти, а вона різко взяла його за руку й поцілувала… Хвилина тиші… вони вдивляються в очі один одному, й він каже : «Я люблю тебе…». О, як вона хотіла почути це й прошепотіла : «Я тебе також…», та одразу за цими словами він сказав : «Ми не будемо разом». «Ну чому?» - спитала Олена. «Ти не зрозумієш…» - почула в відповідь… Андрій хотів піти, він вислизнув з її обіймів і повернувся спиною… Він думав, що вона піде, та ні, вона не пішла, а заплакала й стала на коліна перед ним, просячи кохання… В нього розривалось серце й він теж став на коліна й обняв її… «Давай підемо до тебе додому…», сказав Андрій. Олена погодилась й вони взялись за руки і пішли… Зайшли в квартиру. Вона хотіла показати йому кімнати, та він спитав : «Можна у ванну?» Олена дозволила , показала де ванна кімната, а коли чоловік зайшов туди,пішла на кухню, поралась біля плити, готувала поїсти своєму коханому, чекала його, а він все не виходив, потім вона включила телевізор й дивилась новини, й тут почула, як відкрились двері ванни… Жінка вийшла в коридор й побачила жахливу картину… Андрій стояв посеред коридору, руки були в крові, а на спині дві перешиті свіжі рани, нижче плечей. Вона мовчала, бо просто не знала, що сказати, а він спитав : «Я брав твою голку, нитки й ніж… ти ж не проти?» «Та ні…» - сказала вона. Андрій зайшов у вітальню, ліг на диван і заснув, а Олена ще довго стояла на одному місці й думала, а потім зайшла до ванної, там було багато крові… його крові… і крила, обрізані два крила… білосніжні, великі й заляпані кров’ю… Жінка стояла, дивилась й не вірила своїм очам… Ангел… ангел пожертвував свої крила заради неї… такої простої бібліотекарки. Олена пішла й сіла біля нього, накрила пледом й дивилась на його такі чарівні риси обличчя й думала про те, як вона любить його, всім серцем, і він її також… Так і заснула, поруч з ним, обнявши його. Зранку вони обоє мовчали, вона не сміла питати його, про вчорашню ситуацію, що так раптово склалась, а він, бо просто любив тишу. Та хтось повинен був щось сказати, й він почав : «Знаєш… я повинен дещо розповісти тобі. Я – ангел. Твій ангел… Я був поруч з тобою з самого твого народження… Коли загинули твої батьки, я відрізав свої крила й став простим хлопцем з дитячого будинку, але вони відростали, а коли починали прорізатись крізь шкіру було дуже боляче… Крила виросли і я знову злетів у небо… й стежив за тобою збоку. Твоє життя покращилось, й не потребувало моєї присутності, звичайно до того моменту, коли восени, минулого року ти не заплакала й задумалась про смерть… Того разу крила я сховав під пуховиком й ти їх не помітила. Вчора ти знову засумувала і я прийшов… Я завжди любив тебе, та це неправильно, бо я ж твій ангел-хоронитель. Але коли ти сказала, що любиш – я відважився відрізати крила знову… щоб бути поруч з тобою. Крила відростуть – я знову відріжу.» Олена сиділа, слухала, а потім з її губ вирвались такі слова : «Я не достойна таких жертв.» «Достойна!», - заперечив Андрій. Й вони мовчали, обнявшись поглядом. Проходив час… летів дуже повільно. Знову настала осінь. Вони були щасливі разом, та щовечора Олена не могла заснути, бо чула, як на кухні плакав ангел… В нього росли крила. Так проходив час. Олена приходила з роботи, а Андрій постійно стояв на балконі і дивився в небо. Звичайно, він любив її, але не знав, що робити далі… Черговий осінній вечір. За вікном гроза. Жінка швидко зайшла в квартиру, зняла пальто і зайшла у вітальню, а посеред кімнати стояв Андрій, за його спиною були великі, білосніжні крила. «Пробач. Я йду… Я зрозумів, що люблю тебе не як жінку, а як людину, яку я веду по дорозі життя. Ми не можемо бути разом, адже я не людина, і як би не старався, я нею не стану… Я мушу піти, пробач…», - сказав Андрій, й відчинив вікно, став на підвіконник і стрибнув униз, після чого одразу злетів у небо. Олена дивилась йому в слід і плакала. Вона знала, що він не буде з нею завжди. Неможливо приручити ангела. Все повернулось на свої місця… Більше він не приходив до неї. Олена прожила в самотності все своє життя, згадуючи перше і єдине, таке неправильне, кохання. Вона любила його по-справжньому, й він любив її по-справжньому, просто не міг бути з нею. Зараз Олені Максимівні шістдесят сім років. Зима… Надворі сніжить, а вона сидить біля вікна й дивиться в небо, як тоді, наче йому в слід. На голові сиве волосся, а на обличчі багато зморшок, ті ж малесенькі сережки, а очі такі карі, такі ніжні. Старечі руки проводять пальцями по склі. Просидівши так дві години вона повернулась в ліжко, вік брав своє – здоров’я нікудишнє. Вечоріло, тому вона вимкнула світло й лягла, довго не могла заснути… й тут, раптом почула схлипування… Вона чула, як плакав янгол, дорослий з білими крильми. Й з темряви вийшов Андрій, такий молодий, він зовсім не змінився від їхньої останньої зустрічі, взяв у свою руку її стару зморщену руку. Олена заплакала, закрила очі і заснула, заснула навіки. Він приходив попрощатись. Андрій зник у темряві, а холодне тіло Олени лежало на ліжку...
