Меню сайту
Категорії розділу
Вільна творчість [7]
Для розміщення публікацій поза конкурсами, для тих, хто просто бажає ознайомити спільноту зі своєю творчістю
Журналістська робота [13]
есе, нарис, інтерв`ю
Літературний твір [70]
новела, оповідання, гумореска, оригінальний жанр
Словосвіт - 1 [60]
Конкурс Словосвіт
Конкурс літературної творчості «Словосвіт»
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Конкурсні роботи
Головна » Статті » Літературний твір

У Долині фест лемкині
Домашній арешт Гуру тривав уже декілька днів. Щоб не вилазити з нарядів, як виявилось, зовсім необов’язково служити в армії. Прибирання, наряд по кухні – всім цим і був зайнятий щодня о великий. Провізію доставляла мама, і Гуру, якщо мав бажання подихати свіжим повітрям, міг лише з балкона, майже з висоти пташиного польоту, спостерігати за бурхливим життям Левандівки. Ця буденність змогла надокучити навіть такому домосіду, як Гуру.
Набравшись сміливості, він таки заявив мамі, що вдома сидіти добре, але було б ще краще, якщо влаштуватися на роботу. Мати з висоти свого життєвого досвіду щось прикинула, і вже ввечері до рук Гуру потрапив журнал «Запрошуємо на роботу». Його сторінки рясніли вакансіями від вантажників і продавців до таких невідомих, але дуже заманливих пропозицій на посади супервайзерів і мерчендайзерів. Чим перші такі «супер», і що так щиро дають останні, Гуру самому було невтямки, але з дому хоч на кілька годин вирватися хочеться. Наступного дня Макс показав матері затійливе слово «дистриб’ютор», і ґрати домашньої в’язниці впали. Гуру поїхав влаштовуватися за вказаною адресою.
На фірмі його зустріли, як рідного, з розпростертими обіймами. Якийсь, назвемо його для пристойності «менеджером», запросив молодого працівника до себе в кабінет і впевнено заявив: «Я по ваших очах і рухах бачу, що ви – людина те, що треба, і будете почуватися в нашому бізнесі, як риба у воді», хоч в даний момент очі Гуру випромінювали одне – радість в’язня, який потрапив під амністію. Слова начальника вплинули на Макса, як магніт, він, навіть не знаючи, чим конкретно буде займатися, був готовий уже приступати. Настільки після знущань архаровців і домашнього арешту хотілося похвали, навіть якщо це було звичайне запудрювання мізків з метою прийняти людину на зовсім нікчемну і збиткову посаду.
Як виявилось, робота не була чимось протизаконним, а всього лиш розповсюдженням різного роду літератури. Зразу після співбесіди з менеджером Максу запропонували не зволікати, а відправитись у перший  рейс. Зовсім недалеко, як висловився напівначальник, в один із найближчих до Львова райцентрів. Гуру погодився.
Теревенячи про переваги роботи і розхвалюючи ніби-то міцну ділову хватку нового працівника, менеджер люб’язно підвів його до однієї із автівок, які розташовувалися у дворі фірми. Отримавши останні цінні вказівки і торбу з книжками для продажу, Гуру відправився в дорогу. За кермом був чоловік уже досить літній. О великий на радощах став йому щось розповідати на релігійну тематику, пересипаючи свою мову завченими правильними фразами, а шофер лиш в такт кивав йому і хвалив, мовляв, такий молодий, а як життя розуміє. Дорога до райцентру пролетіла непомітно.
Старий водій припаркував машину, а Гуру із сумкою, повною книг, рушив вулицями міста. Він з азартом почав із районної адміністрації, але охорона навіть на поріг його не впустила, довелось вибрати для своєї торгівлі інші установи. Там чекав майже колосальний успіх – в одній із шкіл сердобольні вчительки зглянулись на молодого розповсюджувача і таки придбали декілька дитячих книжок. Гуру був безперечно потішений. Він вже майже уявив своє покликання до цієї роботи, і якби поряд були архаровці, став би ним хизуватися.
На досягнутому поки що вирішив зупинитися. Більше ніяких установ Гуру не відвідував, він всівся на лавці в парку, а поряд розклав свій товар. І тут був успіх. Прохожі всі, як один, ковзали поглядами по ньому і подумки сприймали не як торгового агента, а як сектанта. Зрозуміло, що сам Гуру цього не знав, а лиш радів, що його торгівля викликає у людей живий інтерес. Навіть перші клієнти стали зголошуватись. Бабка, яка ледве тягнулася центральною алеєю услід своєму ціпку, не пропустила нагоди підійти до Гуру й завести розмову на релігійні теми. Старенька була настільки переконаною у своїх поглядах, що загнала Гуру, не давши йому навіть рота відкрити. Зневажливо перекидаючи час-від-часу своїм ціпком розкладені на лавці різноманітні посібники по кулінарії, здоровому способу життя і сексу, вона «мило» проговорила з хлопцем добрих півгодини, критикуючи всі можливі секти. Звісно, що нічого не купила, але, коли вона рушила геть, Гуру лиш головою схвально похитував, мовляв, яка віруюча особа. Ще трохи посидів з товаром, навіть обкладинки деяких книжок прочитав, і вирішив, що пора збиратися додому.
Їхали назад знову під мудрі повчання Гуру. На фірмі менеджер похвалив працівника, дав йому чесно зароблені п’ять гривень від виторгу і назначив початок випробувального терміну. Гуру, що вже відчував себе продвинутим і процвітаючим торговим агентом, пристав на всі пропозиції. Обіцяв завтра бути, як штик.
Маму вдома така синова робота зовсім не тішила, але вона промовчала, все ж краще буде для нього, ніж тягатися з архаровцями на більярд. Та й Макс такий задоволений приїхав, ніби вже до олігарха дослужився як мінімум. Хай все залишається на своїх місцях – вирішила вона.
Наступний рейс Гуру проліг значно далі – за межі області, у Прикарпатське містечко Долину. О великий втомився вже від самої дороги. Водило цього разу, хоч був майже ровесником Гуру, попався неговіркий. Коли він відкривав рот, звідти виринала хіба нецензурна лексика. Гуру його картав, шофер мовчав до певного часу, а потім взяв і послав його у відомому керунку. У Макса більше аргументів не знайшлось. Кращим для обох виявилось мовчати.
Ось і Долина. Гуру під час мовчання згадав собі Додіка, який часто розповідав про свій багатий рід і додавав, що його предки-лемки були вихідцями саме з Долини. Роздуми обірвав шофер, який, не церемонячись, прогнав його із машини на роботу. Знову треба було вирішувати, до яких установ завітати з діловим візитом. Урядові організації Гуру оминув зразу. Пройшовся по школах, дитсадках, банках і ще кількох приватних фірмах, але там усі працівники виявились нечитаючими, і перспективне покликання Гуру ставало сізіфовою працею. Сидіння на лавці навіть уваги цікавих пенсіонерів на цей раз не привернуло. І як Гуру не намагався перекладати з купи на купу свої книжки, робити серйозний вираз лиця і вдумливим поглядом вивчати заголовки, на долинян це не діяло.
«То я, Б, на тебе до вечора чекати буду?!» - зустрів його водій біля машини, на що Гуру вирішив цього разу не зважати. Обоє сіли в салон. «Все продав, Рокфеллер?» - заводячи авто, перепитав між іншим напарник, а Гуру лиш головою заперечно похитав. «Ні Х, - переклав на зрозумілу для себе мову шофер, - даремно тільки сиділи у цій дірі майже до сутінків.»
Як і кожна нормальна людина, водило спішився з роботи додому і гнав машину на значній швидкості. Гуру благав, що боїться такої їзди, але напарник уже звик не реагувати на нього, він думав щось своє і робив по-своєму. Пролітали за вікном дерева і стовпи, будинки прилеглих до траси сіл і безкраї поля та ліси за ними, а вдалині виднілися гори. Але для Гуру все це було байдуже, він тугіше затягував пояс безпеки і напружено рахував по вказівниках кілометри до Львова. Ледве хлопці перетнули межу Івано-Франківської та Львівської областей, як машина заглохла. Шофер крив усе довкола, на чому світ стоїть. Усю свою злість він зганяв на напарнику, то кликав його до себе, то відсилав подалі, як тільки помічав, звідки у Гуру руки ростуть. Поки молодий водій розібрався в собі і в автівці, на дорогу опустився вечір.
Матері Гуру в цей час було неспокійно. Учора Макс повернувся набагато раніше, а сьогодні затримується і ще, як на зло, телефона не взяв. Мама нервово дивилася на годинник, на якому, здавалося, що час зупинився. А Гуру все не було. Згадала події кількаденної давнини, коли він з друзями на більярд ходив, і, не бажаючи сидіти склавши руки, жінка стала вишукувати номери архаровців. Васю відкинула зразу, адже той, і так ясно, поїхав невідомо куди. Ось номер Петра. Слухавку підняла бабця. Мати Гуру швидко поділилася з нею своєю бідою, старенька поспівчувала і покликала онука. По голосу було чути, що Петро розгубився, не кожного дня Гуру пропадає. Він теж підтримав маму друга, мовляв, на роботі ще й не так затримати можуть, проте це світла на ситуацію зовсім не пролило.
Добігала десята година вечора. Мати й далі не знаходила собі місця. Натрапила на номер мобільного Вови. Але тепер до нього дзвонити було марною тратою часу, він з головою пірнув у вир кохання, тому телефон відклав якнайдалі від себе. Знову довгі хвилини чекання і мук. По опівночі мама почала турбувати правоохоронні органи й медустанови, але нарешті пропажа з’явилась. Мати зітхнула з полегшенням, навіть вичитувати не стала, але домашній арешт назначила. Тому, зрозуміло, наступного дня Гуру на свою «відповідальну» роботу не з’явився. Мама строго заборонила йому навіть мріяти про роботу, зв’язану з дорогою, і тепер Гуру, гортаючи свій журнал вакансій зі страхом оминав оголошення на посади експедиторів чи тих же дистриб’юторів. Його покликання вивітрилося так само раптово, як і з’явилось.
Зранку Вова, помітивши пропущені виклики передзвонив:
-    Здоров, о великий! Ти вчора пізно ввечері щось хотів?
-    Та то не я дзвонив, - зам’явся Гуру, - то мене моя мама шукала. Така неприємна історія вийшла…
І Гуру трохи плутаючись, а трохи аргументуючи все словами: «Володимире, ти мене розумієш», розповів свою історію пошуку роботи. Вова, звичайно, за словом в кишеню не поліз:
 - Я-то знаю, в чому справа! Ти, Гуру, мені все про машину, про шофера, про дорогу. А там не інакше, як дівчата з траси задіяні. Признавайся, було щось?
 - Ай, Володимире, і ніби серйозна ти людина, вже майже сімейна, а говориш ті самі дурниці, яких колись тебе той, що в армії залишився, навчив. Перестань! Кажу тобі, їздив у Долину.
 - Та розумію, Долина, історична Батьківщина нашого Додіка, земля лемків, бойків і ще різних карпатських етнічних груп. У Долині – фест лемкині. З такими справами, брат, і жриць шосейного кохання не треба.
 - Не було ні шосейних, ні лемкинь з Долини! – відрізав Гуру.
 - А в мене були… - Вова вже був готовий ділитися своїм любовним досвідом.
 - Не треба, Володимире. Мене це не цікавить. І взагалі, закриємо тему, а то понесло нас на усяку гидоту.
 - Чому гидота?! Це все життя. Ти, до речі, ще з моєю Мар’яною не знайомий. Ми скоро до Львова збираємось переїхати, вона уже в наш університет перевелась, знімемо квартиру, я влаштуюся на роботу. Заживемо! До тебе в гості прийдемо, ти – до нас.
 - Добре, добре, - погодився Гуру, хоч зараз його мучила інша думка - з Вовою зустрітися було б непогано, але основне, щоб з ув’язнення вирватися.
 - Значить, вирішено! – напевне, якби Вова і чув думки товариша, його рішення це б не змінило. – Як тільки влаштуємось у Львові, чекай нас у себе на Левандівці.

Категорія: Літературний твір | Додав: Адмін (30.07.2012) | Автор: kalyta
Переглядів: 584 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Випадкове фото
Пошук
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2024
Створити безкоштовний сайт на uCoz