Високо у небі сяяла зірка,
Яскрава й далека була.
Зі ставу на неї біла лебідка
Гляділа. Просила ось так:
« О, мила зоре, неба царице,
Візьми мене в свій темний край…
Хоч я звичайна, простая птиця,
Візьми мене у той свій рай…
Зі ставу дивлюся я в вись неозору
І мрію, бажаю того,
Щоб біля тебе, о любая зоре,
Хоч мить би побути удвох.
Я мрію про місце у небі,
Там, де є ти, що сія.
Я знаю, що ти так далеко…
Та вірю у щастя буття.
Для мене ти щастя єдине,
Ти те, що дає мені сенс,
Візьми мене в небо, перлино –
Гориш у глибині небес.
Та зірка мовчала, тихенько блистіла,
Ні звуку не дала вона,
Немов не хотіла… а може не вміла…

Лебідка біль з жалем терпіла.
Серце лебідки палало від смутку,
Весь час сумувала вона.
Так вірила палко, так мріяла ніжно,
У серці жевріла жага.

Інша ж лебідка сміялася з неї:
« Мрієш про нездійсненне,
Лебеді у небесах не живуть,
І ти не будеш там жити,
Краще тобі озирнутись навкруг,
Бо ще будеш довго тужити.
Ти ж бо не бачиш, що є біля тебе
Дивишся ввись, та дарма.
В тебе є став, є подруги, крила,
Розуму ж в тебе нема.
Ти не побачиш у небі щастя,
Щастя є тут, а не там,
Сумуєш ти марно, мрієш ти марно,
Повір же моїм ти словам.»
« Те, що я маю, і є моє щастя?» -
Подумала пташка собі.
Та що вона має? Став і подружок?
« Та й крила навіщо мені?
Навіщо це все,
Якщо зірка у небі живе?
І враз осіяло, лебідку вразило
Так сильно у щирій душі;
Радість запалала і дух весь пройняла,
Що щастя з’явиться в житті.
« У мене ж є крила,
Я можу летіти!
Як не бере мене зірка до себе –
На небо сама полечу!»
Розправила крила, коли потемніло –
Побачила щастя своє.
Розправила крила, і вмить полетіла –
Надія у серці живе.
Здіймалася в небо все вище і вище.
Сіяла зоря за «сто миль»…
Лебідка палала, щастям палала,
І мріяла із усіх сил.
Мріяла, як буде співати
Із зіркою ночами все,
Як буде сіяти, з зорею змагатись,
Хто довше світити буде.
Як буде палати і шлях відкривати
Тим людям, що шляху не можуть знайти.
Як буде квітки на полях рахувати,
Що від темряви ночі хотіли втекти.
Лебідка раділа, що небо так близько,
Так близько до неї зоря.
Як мало лишилось, щоб мрія справдилась–
Лебідка щаслива була…
Як раптом…
Стало так тяжко летіти,
У грудях щеміло, пекло.
В очах крутилось, темніло
І сили уже не було.
Та відчайдушна лебідка
Дістатися неба хотіла.
Як не було їй гірко
Швидше здіймалися крила.
Летіла із болем, летіла із криком,
Боролась за щастя своє.
Так палко неслася до неба –
Дістатися зіроньки треба.
Їй було боляче – серцем боролася.
« Вже близько, - казала, - вже близько…»
Та дихати тяжко і крила мов камінь,
Так боляче й важко…
« Та ні, я не здамся!» -
У голосі розпач,
Та що, як вогонь у душі.
Стискалися груди,
З очей лились сльози,
Як сильні холодні дощі.
Та не спинилась,
Вона не здавалась,
За щастя боролась своє.

Але… неможливо дістатися неба…
            неможливо дістатися неба…

І…як не змагалась,
Все ж… опустила
повіки впустила, крила склала,
І вже не летіла,
А… падала, падала вниз…
Впала на скелі,
А потім в ущелину,
Розбилась… із щастям в душі…
А в небі палала, зірка світила,
Спокійно дивилась на все…
Та стійте, що це – ось там?!
Там осіяла, весь світ засліпила
Поблизу зірка нова…