Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Він сидів на колінах, на вологій, навіть дуже мокрій від холодно-крижаного дощу землі. По його обличчю стікали краплі, зісковзали сніжини, сповзали криги, покотився град. Пісок перемішався з бурим ґрунтом, і було болото. Його коліна загрузли, думки також втопилися в мулі. А цей вбитий, знищений, пристрелений журбою звів очі… додолу, не знаю, чому не до неба. І саме так, а не інакше він молився. Прохав, благав і плакав, як мале дитя. І ніхто не міг піднести його до неба, не міг висушити його сліз. Вони лилися. І все, просто лилися. Сьогодні він не бачив надії, не бачив голубів, не бачив берегів. Почорнілі від горя очі, розширені, як крони дерев, капіляри виривалися, хотіли сплестись із хмарами і потягнути кудись за небокрай. Чорні ворони поїли, просто нагло «зжерли» моїх білих, світлих, ясних і чудних голубів. Не стало у мене нічого, не стало. Я порожній. Я, я….ні, не я. Я був дуже емоційним, дуже збудженим від злості, моє серце не було моїм. Воно було залізним, воно було від робота і світилося не моїми кольоровими ліхтариками. Мій дух… а що мій дух, коли нема мого серця. А той клятий дух змушував мене не жити, а страждати. Він хотів, щоб мене боліло. Сьогодні не було кому вклонитись. Сьогодні я був людиною без даху, без нічого. Я навіть не мав свого сміху, я був беззахисним дитям, я плакав, я несамовито ревів гіркими, знову не моїми слізьми. Він міцно стиснув… те болото своїми руками, наче душив, гасив вогонь у серці. Йому сьогодні не подобались щасливі води, вони ганебно і пафосно шуміли, вони гуркотіли, як залізні танки… Все я більше не можу, я знову не я… Я порожній крик… Я дитячий крик… Я милий крик…
