Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Осінній день…Він занурює мене у спогади, які є приємними і водночас болючими. Похмуре небо, пронизливий вітер і дощ на стіклі – все це навіює на мене настальгію. Жовтогарячі барви осені мене не гріють, а жорстоко обпікають мою душу. Я продовжую писати тобі листи, хоча знаю, що ти їх вже ніколи не прочитаєш. Пам’ятаю, як вела відлік часу з того дня, коли доля звела нас, а тепер рахую дні , тижні, місяці, відколи тебе не стало. Цей лист особливий , тому що в ньому я відкрию частинку своєї душі, писатиму те, про що б хотіла, щоб мене спитали. Я відповідатиму на ті запитання, які завжди цікавили тебе, а для навколишнього світу були банальними. Якби мене спитали про мою мрію, то я б відповіла, що понад усе я хочу повернутись в ті дні, коли могла відчувати твій дотик, бачити і чути тебе і повністю присвячувати себе тобі. Я прагну бути собою, але щодня змушена одягати маску і продовжувати грати роль, приховуючи те, що без тебе я стала беззахисна. В мені утворилась пустота, яка поглинає всю мене, задавлює, і я відчуваю, що починаю втрачати впевненість в собі і сенс життя. Так, воно приготувало для мене багато випробувань, але я не забуваю, що життя – це просто театр, в якому ми прості актори, які намагаються сховатися за дешевим гримом. Якби мене спитали чи щаслива я, то б почули: «Ні! Але це відчуття мені добре знайоме». Поруч з тобою я була щасливою, але це щастя було, на жаль, короткочасним, а наслідки надто болючими. Щораз розчаровуючись у житті, пригадую рядки: «За все призначена ціна: за радість треба заплатити мукою, за зустрічі ми платимо розлукою». Якби мене спитали, чому я продовжую посміхатись, то б знали, що так я приховую свій біль. Навіки моїм болем став твій вічний сон, що із двох наших сердець, які звучали в унісон, залишив битись лише одне моє. Якщо би хто-небуть спитав мене про мої сльози, то знав би, що це прояв слабкості та жалості до себе. Я намагаюсь бути сильною і змиритись з волею Божою, але що робити, коли серце просто виривається із грудей, а душа кричить, що відтепер твій вічний спокій омиють мої сльози, Боже, й душевній рані тій, глибокій, ніякий лік не допоможе. Знаєш, без тебе я не можу дихати, тому що мені не вистачає кисню. Мій власний світ стає далеким від всіх. Я божеволію від того, що давно вже не тонула в глибині твоїх очей, не відчувала дотику твоїх губ і не чула твого голосу… Ти для мене як наркотик, без якого я втрачаю контроль над собою, а від думки про те, що цього всього вже не буде ніколи, мені не хочеться жити. Щоранку мене будить біль, а сльози щоразу висихають. Твої сліди вже давно змили осінні дощі. Твій одяг досі пахне тобою. Як мені жити далі, коли від цього всього моя душа розривається на кусочки ? Для мене ти завжди житимеш в моєму серці, в моїй пам’яті і взагалі в мені. Хоч обіймів твоїх і дотику мені вже не відчути, та твою присутність я відчуваю. Ти знай, що вірність тобі в серці збережу і все життя гордитимуся нею, та все одно колись ми вийдемо на межу й зустрінемось між небом і землею.
