Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Якби мене спитали про Вітчизну, я б вийняла все серце із-під грудей і гаму слів порвала на сто шматків. Немає речі настільки кришталево-щирої, щоб плато побажань зернистих просто так скорила і підняла. Та чи дадуть мені оту святу, скороминущу хвильку слави? Може, замкнуть думки у теплім, сирім льосі? Я від себе єдине обіцяю : скалу лупатиму, шукатиму рожево-біле сонце крізь сніжні завої і тумани. Так хочеться полинути долинами «Утопій», витати тільки в епітеліях, забути все, окрім весняних квітів. Тоді мій край, такий коханий й ніжний, зустріне Кожного бруньками блакитнооких самоцвітів, усмішкою живиці… І бачиться мені в’язке мотуззя, що вражі хмари кинули, із реготом униз жбурляли, та люди наші розірвали Клоччя, вогняні іскри сміло перейняли. Ми маємо в собі невід’ємну силу-грудь патріота, сильнішу від гармат. То краще переможної часини, скорина лаврової слави. Якби мене спитали, хто я, звідки, була б у мене відповідь готова. Те правило – не просто влучна фраза, істина, а стигла заповідь, як віття днів безсмертне. Стриянка я на світі, за нацією – українка. Цим лиш пишаюсь, одержимо вірю : та любов мене закутує і приголубить. Бажання всі вирують, мов той вулик, і пастку в ремені безжально точать : треба змінити людську душу й сутність, щоб мати з ким країну розвивати. Я вмію чесно ряст важкий топтати, бо відаю один догмат на світі : Батьківщина – діамантова колиска, рідна ненька, яку слід скоріше рятувати, надією спувати, серцем годувати… Я б віддала всі здобутки долі, збаламутила хвилясті сонні води, щоб іскорку патріотизму запалити в очах у тисяч і серцях мільйонів. Те відчуття не ризикую передати : воно бринить в далеких пустках, і тільки раз може ввійти у тебе – і так назавжди, аж до згину. Якби мене спитали про країну, не стала б я шукати паралелі, їх тонкі вібри, піщані береги не гріють крапельки перлової звитяги. А без неї ніяк не можна, хоч раз, то треба відвідати геройські лави : тільки там та тепло і чарівно, що аж дух перехопить й наче трішечки дурманить… Чого питати «маленьку», непомітну, мов билинка в полі? Бо на долонях світиться в дитини вигране країнолюбство, а Марсельєзи українські в грудях! Розкішні картини постають як реальні : у верховіттях солодка радість танцює на сонячній хвіртці; грайливо син насіння ликує пелюстками; холодні роси усміхаються життям привітно, веселий ранок колихають щиро; пишна калина схиляється до теплих вітрів, її кетяги жартують з дуколами; лиш водограї ридають невмитими ставали, щоб спрагу на землі втопити. Нема війни, шмагань терпіння, самозакоханих наполеонів, і тих, хто воліють її смертями воскресити, пхнуть у щілину, все цькують і гублять… Сидить дитинонька на призьбі, вдивляється в черв? ний небокрай; по гравію ступають босі ноги – матуся хліб спечений несе – Господню благодать, і все чудово… Ох це життя! Цього всього й багато ще де чого бажаю я державі золотій, щоб не було маніжних дисидентів, ґречністю напились «кубельця». Якби ж мене спитали, дали слово обіцянки незламної помочі, то височінь і святість неба вклонилися б і загорілись! Мій Стрий – єдиний зазіхатель плетива щемливих прагнень, солов’їний щебет чарів українських колосів багатства. Я б побажала місту тільки більш помпезних вражень від височенних, не благих будівель, які, мов гори, сперечаються за важіль першості й неминучості. Мурів товстих, як Геркулесові стовпи, храмів найкращих з-поміж усюд всіх. Люди віддали би шану і велич яскравим центрам відпочинку, культурними спектрам громадських цінностей, де було кому риторику пестити. Хочеться дуже пряменьких плаїв, які милують любо око, чистих і гідних для нас лікарень, приємних садів, де біліють цвітом вишні. Щоб смутні парки, байдужі й не дуже, дарували людям спокій, відкривали безцінь тиші, дивували німою природою. Животворяще, що є у стриян,чого в нас не відняти, - то рука підтримки і поради в години «жовчі», криз, рутинної мряки. Якби так кожного спитали про домівку, де скошені отави кують тім’я, криниці відзивають журавлями, мрійливі, безпорадні еха щасливо кивають, підвішені на шворці, мовчанки були б зовсім недоречні : Стрий має Ким і Чим пишатись. Стрілу рівну малюю однозначно, тому що над моїм краєм, власним світом, ніхто не супиться у вічі Богу, і на постаменті глибоко всередині красується все зримо : «Стрий є жилавий, добрий "город”».
