Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
- Я тебе знайду, від мене не втечеш, все одно знайду і заберу!.. Голова боліла, наче розколена, у вухах шуміло, але єдине, що я знав, це те, що потрібно було бігти, втікати, чимдуж мчати геть від цього пронизливого голосу, геть від цього божевілля. Хіба міг я собі уявити, що все так для мене обернеться. А ще минулого дня усе начебто було добре.... Розуміючи, що вже пора вставати, я все ще не міг відірватися від ліжка. Усе моє єство підказувало: ще зарано, лягай спи та іншим не заважай, але розум заявляв, що пора, а то пропущу заняття. На силу піднявшись із ліжка і сяк-так доповзши до ванни, ледь розплющивши очі і навіть не дивлячись - умившись, я все ще не прокинувся. Правду кажучи, прокидатися зі самого ранку було для мене завжди найбільшою проблемою. Одягнувши перше, що трапило мені на очі, я вийшов з дому. Погода була поганою ще вчора, але у порівнянні зі сьогоднішньою то була тепла і літня днина. Стрімголов несучись по вулицям уже давно не сплячого міста, я ледь встигав оминати перехожих які проводжали мене здивованими поглядами. їм, здається, було дуже дивно бачити у таку пору юнака сімнадцяти років, який біг з дивним поспіхом, а на спині у нього теліпалося щось велике і дуже схоже на чорний мішок. Я геть забув розповісти: той чорний мішок - то була моя гітара, а заняття у мене були якраз із гри на гітарі. Так от, обминаючи людей, як лайнер айсберги, і маневруючи поміж припаркованих біля костелу машин(мабуть, там була ранкова служба), я почув дивний і напрочуд басистий голос, який повторював одне і те ж: 32468, 32468, 32468.... Не знаю, чи довго так продовжувалось, бо не мав наміру запитувати у бродяги, що за ахінею він тараторить, та я чимдуж попрямував у бік школи. Стоячи на порозі, я все ще думав, що мені говорити - вирішив: а, може, пронесе якось! - Добрий день, клас, сідайте, витягуйте свої гітари і зошити та не забувайте вести конспект. Мене звати Андрій Романович, і я буду вашим вчителем з гітари. Ой, здається, я знову забув пояснити. Я прийшов не навчатися гітарному "ремеслу”, а викладати його. За своє недовге життя я провчився у цій музичній школі цілих п’ять років, що було довше, ніж потрібно, тож мені дозволили вчити малих початківців, так і то тільки підміняти. Робота була важкою, але хоч якийсь додатковий заробіток, до того ж школу я не прогулюю, адже мої заміни були винятково у вихідні, та ще й у різний час, залежно, як випаде. На роботу мене ніхто не змушував іти силоміць, усе вирішив я сам, думаючи, що буду менш залежний від батьків. Ага, розмріявся, цих коштів ледь вистачало на пристойний одяг, то ж у батьків я висів на шиї твердо і, судячи з усього, тримався міцно. Урок, який я провів з першокласниками описувати не буду, бо нічого цікавого на ньому не трапилося, лише сміх і моє приниження... Повертаючись додому і все ще тягнучи на спині "чорний горб”, я зустрів свого однокласника. - Андрюха, здоров, шо робиш, ідемо потолкуємо; є реальна "тема”, ходи розкажу(мої вибачення за русизми, чи інші граматично не правильні слова і побудови речення, але передаю усе, як було). Це був мій друг і побратим Вася. Він не відзначався достатньою вихованістю, чи розумом, тому його спілкування дещо нагадувало розмову якогось братана але у душі він був ще дитиною і нічого поганого не робив, до того ж небезпеки від нього нуль, а користі ще менше. Тож я погодився на культурно-оздоровчу прогулянку з моїм другом. Та, мабуть, відпиратися було б недоречно, адже він упертий як віслюк. - Ну добре, але мені ще потрібно додому прийти і хоча б книжку прочитати з домашнього. - Звісно, я збрехав, адже знаходитись у компанії здоровили Васька не дуже то й хотілося. - Ну ти й зад рот, Андрюха, тобі того треба, подивись на мене: з першого класу домашнє не роблю та й на уроки не дуже то й ходжу, а вот ше живий. Я ледве стримав посмішку, адже слухати проповідь неука завжди кумедно. Вирішив скоротити цей нестримний потік слів і звуків, а подекуди й лайки. -Так до чого ти ведеш? -Я тебе нікуди не веду, а толкую все про шо? Тобі гроші потрібні? -Сказав таке, звісно, потрібні, тільки кримінальним шляхом я не піду: не хочу проблем із законом, мені скоро поступати. - Не кіпішуй, всьо буде чотко, дивись сюди! У долоні у нього була товстезна пачка гральних квитків рожевого кольору, що зовсім не вписувалася в образ такого собі гопника спортивному костюмі. -Дивись сюди, маємо купу папірців, які нам допоможуть виграти лотерею, а приз - купа грошей! -Де ти стільки взяв? Та ж які умови гри? -Ну ти і не прадвінутий. Мені баба дістала, вона працює на касі видання цих бумажок. Умови вопше дуже прості: пишеш варіант п’яти набраних цифр, маєш код. Завтра буде іти передача, і скажуть виграшний код. Якшо у тебе він виграшний, то маєш півмільйона гривень, - він говорив з таким азартом, що аж задихався. Прокрутивши сказане у голові, я вирішив розпитати детальніше. -Але ж хтось може написати правильні цифри під час завтрашнього ефіру. -Ото ж бо й воно, що не зможуть, бо лотерея проходитиме лише у нашому місті і ці папірці треба здати ше сьогодні на ту касу, де моя баба робить. То як, ти в грі? -Як би тобі краще сказати: я не у грі, бо не вірю у ці лотереї і в усі азартні ігри, вважаю, що це марна трата грошей і часу. Реакцію Василя вгадати було не важко, бо спершу він оторопів, а пізніше його шкіра набула темно-червоного забарвлення і поїхало - посипалося. -Ну і йди тоді, трать свій час на книжки, мені тебе жалко! Рвонувши з місця і зім’явши білети в жменю, він, не попрощавшись, попрямував у сторону площі. "Ну і кадр!” - подумав я, дивлячись йому вслід. Мені уже починало набридати це споглядання, адже щось різало око. Щось яскраво-рожеве літало довкола мене - це був один із квитків Василя. "А може, спробувати?” - пролунало у голові і таки вирішив спробувати, мовляв, не пропадати ж білету дарма, крім того, додому не дуже хотілося. Заходячи до реєстраційного відділу, я знав, що буде черга, але ж не така довга, як виявилося. Здебільшого то були пенсіонери, і збоку цей вузький коридорчик нагадував переповнену маршрутку, яка розвозила старих по домівках. Заповнивши бланк у стрічці "введіть цифри”, я довго не міг наважитись, який же код написати. Аж тут у голові неначе ляснуло:32468, 32468, 32468 слова цього бродяги - так і записав. Додому дістався аж надвечір і зразу в ліжко. Устав напрочуд пізно(бо сьогодні аж у вечір на роботу) і зразу до холодильника - почувався дуже голодним, усвідомлюючи, що з учорашнього дня не мав у роті ні крихти. Увімкнув телевізор, задаючись питанням, що ж сталося зі світом за останні двадцять чотири години? Увімкнув і так і оторопів із канапкою в роті: - Сімнадцятирічний мешканець м. Стрия виграв у лотерею п’ятсот тисяч гривень. Щасливчика звати Коць Андрій Романович, його щасливим числом стало 32468, до його помешкання уже виїхала знімальна група, яка зафіксує задоволене обличчя переможця на плівку. З вами були Стрийські новини. Передаю слово своєму напарнику - на черзі рубрика "спорт”... Перше, що спало на думку - це сон, друге - знімальна група - сюди? Після того, як з моєї оселі забралися непрохані гості, пора було йти за виграшем, але я вже знав, що піду не сам. Вийшовши з квартири, я відчув різкий головний біль - це від удару кулаком у саме чоло. На виході з дому мене чекав Васьок. Я б ніколи не подумав, що такий денді може так швидко рухатися, але він завдавав удари з блискавичною швидкістю, тож, поваливши мене на землю, почав вигукувати те, що мав на думці, вважаючи, що я вже не здатен нічого вдіяти. - Шо, думав мене провести, сам знав, який код буде, а мені не сказав, ну ти мені зараз усі гроші витрясеш! Скориставшись безпечністю нападника я блискавично вдарив того ногою нижче пояса, а сам чимдуж кинувся геть. -Я тебе знайду, від мене не втечеш, все одно знайду і заберу..., мій виграш! Голова боліла наче, розколена, у вухах шуміло, але єдине, що я знав, це те, що потрібно було бігти, втікати, чимдуж мчати геть від цього пронизливого голосу, геть від цього божевілля. Чому голос пронизливий? Ну, скажімо, удар був не зі слабких, та ще й куди? Взявши із собою "потрібну” людину, я прийшов за видачею готівки. Усі дивилися на мене з презирством і засудженням і мали на це причину: просто мій компаньйон мав не дуже презентабельний вигляд. До мене промовив дзвінкий і гучний голос молодої дівчини: -О, ви прийшли за своїм виграшем? Ну ви і везун, таких зараз мало. -Оформляйте гроші ось на цього чоловіка! - і, ткнувши пальцем у того самого жебрака, що повторював цифри біля костелу, я вийшов з чистою совістю.Я не шкодував, лиш обдумував, як мені бути з Васею.
