Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Вона сонячно усміхалась сонцю в його очах. Сміялося сонце, сміявся проміньчастий подих і сміялись обплетені пальці. Молекули шалено ширяли по їхніх тілах, що збуджено впитували весну. Прозорокрилий вітер ніжно кинув парфуми розпашілої цвітом яблуні у щасливі обличчя. Пустотливі бульбашки повітря пружинчасто розлетілись серед пасм їхнього русявого волосся, і стихія дзвінкої мелодії розсипалась у згустку навколишньої краси. Вони сиділи на трохи поржавілому і не зовсім чистому даху затишної оселі, з якого відкривалося просторокрасне полотно заклопотаного містечка. Тут можна сидіти і ніч, і день, і втома чи нудьга навіть не намагаються підсипати снодійного у чашу насолоди. Ось так і вони сиділи. І це було прекрасно. Вони були частинками одного цілого. Їхні пульсорідні серця паралельні одне до одного. Паралельними були і їхні щирі душі. Розливався сміх когось одного, сміявся й інший. Ще не було такого, щоб солоногарячі сльози лились самотнім обличчям. Несміливе бунтівництво виходило лише з намертво стиснутих укупі долонь. Інакше бути й не могло. Вони розуміли одне одного навіть не з першого слова, а взагалі без слів – секундотривалого погляду було більш ніж достатньо. Звісно, інколи між ними прокрадались безглузді сварки, але люблячі обійми – і ситуація вирішена. Вони як медаль, проте медаль у якій з обох сторін викарбувана любов. Пройшло десять років, а вони знову сидять на помереженому мохом даху і заглядають у далечінь, тішачись кожен своєю половинкою. І так буде й надалі, адже дві кровинки не можуть бути нарізно, бо їхня щира, віддана і не зацвивша фальшю любов майорітиме вічно. Вони Брат і Сестра.
