Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
У справжнього кохання є початок, але немає кінця – воно вічне.
Було тихо… Проте ні, таки шумно, дуже шумно. Просто я відмовлялась сприймати цей гамір, що затиснула в повітря людна вулиця. Крижаний вітер боляче пронизував кістки. Довгі пасма посіченого волосся почали витися навколо блідого обличчя, що застигло, мов неживе. Сльози повільно повзли по лиці, залишаючи солоні сліди. Сльози болю… Нутро стислося в маленький клубочок в’ялих почуттів, що ще недавно своєю силою навівали страх… Він з’явився нізвідки, і , мабуть, і надалі залишався б невидимим, якби наші погляди не зчепилися в незрозумілому двобої. Ці два смарагди роздягли мене, залишивши напоказ лише душу. Залізли туди, де знаходиться все найдорожче мені… Почуття було незвичним, новим, адже ще ніхто не закрадався так глибоко. Лише той, чиє ім’я так і не дізналася… Він,мабуть, теж здивувався, бо нас немов заштопорило. Ми стояли на переповненій вулиці, навколо вирувало життя. Але до вух не долітало ніяких звуків, окрім приглушених ударів наших сердець. Вони билися ритмічно, в унісон, але я чітко відрізняла його звук від свого. Я ніколи не вірила в долю. Людина сама собі її кує. Думайте собі, що хочете, проте під дією цих рідних по незрозумілій причині очей я була впевнена – це вона. Моя доля. Не знаю, скільки часу ми отак простояли. Очі вже пекли від такого тривалого і напруженого погляду, та я боялась навіть кліпнути. Першим здався він. Ноги повільно поворухнулися, і кожен пішов своєю дорогою. Зв'язок між поглядами перервався, проте на клітинному рівні якимось чином ще існував. Коли думки вдалось хоч трохи впрорядкувати, я з розпачем згадала, що завтра на мене чекають нові люди,нове місто,нове життя. І я вже ніколи не побачу цих очей. В них я впізнала долю, та це була доля, якій не судилось оправдати себе. Сльози хлинули густим потоком на щоки, і я від’єдналася від мережі навколишнього життя…
*Наступний день*
Лондон. Місто мрії. Біг-Бен пробив 16:00. Густі хмари затягнули небо. Місто обплела похмура вуаль, та воно все одно залишалось прекрасним. Я одразу ж закохалась у нього. Моє нове місце проживання також сподобалось мені. Не ультрасучасне, проте тепле і напрочуд затишне. Я вже встигла познайомитись з двома сусідами – хлопцем і дівчиною приблизно мого віку. Видалися досить приємними людьми. Отже, загалом все чудово. Та тільки з голови ніяк не виходить вчорашній «інцидент». Губи вигнулися в мимовільній посмішці від підібраного слова. От би побачити його знову! Хоча б на секунду! Та навряд чи мені вистачило б цього часу, щоб насолодитися його поглядом. Ну, принаймні я б знала, що не придумала все це. Та, на жаль, це неможливо – я за тисячі кілометрів від свого щастя. Вночі я навіть не зімкнула очей. Від якогось нервового збудження сон ніяк не міг мене наздогнати. Під очима уже з’явилося ледь помітне потемніння. За тиждень там, напевно, взагалі буде чорно, бо навряд чи я зможу заснути ще принаймі найближчі кілька днів. Вранці , мріючи про неможливе, я помаленьку крокувала збудженими вуличками Лондона, що був для мене як країна чудес. Особливо не звертала уваги на те,куди вели мене мої ноги. Була далеко звідси, літала високо в небі, смакуючи вершкові хмари, просочені сонячним промінням. Тому я трохи спантеличилась, опинившись на Тауерському мості. Від нього пахло таємницями, що були надійно сховані під накидкою часу. Крім мене, там було ще кілька людей. Я зупинилась неподалік зі смаком одягнутого хлопця і сперлась на поруччя. Постоявши так якийсь час, я зацікавилася, хто ж він такий. Турист? Любитель прекрасного? Чи просто людина, що прийшла подумати? Я повернула голову. Він також дивився на мене, і скоріш за все вже якийсь час. Його погляд прострелив мій і навпаки. В мене перехопило дух. Повітря стиснулось , як пробитий м’яч. Думки застигли в подиху. Очі… Я знову залишилась з однією лише душею. Та цього разу мені було навіть приємно, що хтось зазирнув у неї. Між нами літали електричні розряди, в очах блимав якийсь незвичний вогник. Ця зелень, ця глибина… Навряд чи я в силі загубити її десь у просторах моєї пам’яті… Він ,здавалося, на якийсь момент помер. Зблід, похолов, лише очі горіли. А потім густо почервонів, як мала дитина, яку спіймали на таємному поїданні солодощів. Не знаю, як так вийшло,але ось наші пальці переплетені і побілілі від сили рукостискання. Його гарячий подих ніжно лоскоче мої губи, а очі топляться в душі… Неможливе все-таки можливе.
*Через 2 тижні*
Неймовірної краси білосніжна сукня ніжно обвила мою талію. Ноги в оточенні пишного подолу з легкої і приємної на дотик тканини легко ковзають по холодній підлозі, а стукіт підборів відгукується десь угорі. На руках білі рукавички, оповиті тендітним мереживом. А фата… Навряд чи в когось за останнє століття була така довга… Я йшла, а на мене всі витріщались. Та це не були очі, повні жаху, швидше здивування чи навіть захоплення. Мої щоки покрив рум’янець кольору новонародженої троянди, а обличчя осяяла чарівна усмішка. Я йшла повільним кроком, хоча хотілось чимдуж кинутися до вівтаря і втопитись в обіймах хлопця, що чекав там. На мене. Хоча було б правильніше назвати його «майже чоловік». Та наразі з ним співзвучне лише одне слово – наречений. На ньому чудово сидів чорний костюм, біла сорочка і тоненький галстук. Волосся кольору вороного крила було загельовано так,що воно злегка стирчало навсібіч, але водночас виглядало елегантно і досить таки стримано. Коротше кажучи, за кілька кроків від мене стояв новоспечений красунчик просто з Голлівуду. Його смарагдові очі яскраво блимали в мою сторону. Я йшла, всі «охкали», «ахкали», і ось – я на місці. Фата закривала моє обличчя, та це не заважало мені любуватися хлопчиком – моделлю навпроти. В той момент мені здалося, що я вперше побачила його. Так, я вперше побачила його, побачила по-справжньому. Я ніколи не звертала уваги на його густі чорні брови – в них була закладена нотка строгості і серйозності, але ті кілька волосинок, що так смішно стирчали, робили їх по-дитячому грайливими. Рожеві губи були пухкими, з кількома глибокими тріщинами, і вони були вигнуті так широко, що мені здалось,що зараз на них з’явиться ще кілька. Щелепа невпинно трохи рухалась,що видавало хвилювання нареченого (думки мої радісно захихотіли). Про його очі нічого не можу сказати, адже ще не придумали настільки сильного слова, яке б змогло охарактеризувати хоча б натяк на їх красу. Я розглядала його так зосереджено, бо хотіла запам'ятати кожен міліметр його обличчя, кожну зморшку, кожну волосинку, щоб потім згадувати цю прекрасну мить в найкращій якості, якості вищій ніж HD. Почалася церемонія вінчання, та до мене долітали лише деякі слова... Любов… Бог… Навіки… Потім його руки ніжно взяли мої і легенько стиснули, ніби даючи мені знати,що все це реальність… Наші усмішки стали ще ширшими. Те, що я почула наступної миті, підкинуло мене до сьомого неба, і в душі я весело пурхала по ванільних хмаринках. Він присягнув любити і поважати мене в щасті й горі, в радості й біді, доки смерть не розлучить нас. Я була готова в будь-яку секунду втратити свідомість, але не могла дозволити собі заплющити очі і згорнути картинку найщасливішого дня в моєму,- ні, не так, - в нашому житті. Я, в свою чергу, дала таку ж клятву, намагаючись говорити найбільш щиро і віддано, і ми обмінялися обручками. Перед нами стояла важка задача, та під силою його сяючого щастям погляду, я знала – нам все вдасться. Священик дозволив поцілуватися, що ми з завзятістю і зробили. Коли церемонія завершилась, я згадала про гостей, що витріщались на нас і з нетерпінням чекали застілля, та подумала, що на нас чекає вибухова нічка…
*Через 50 років*
- … А лисичка «хап» його, та й з'їла… - Що вже все? – мовило русяве маля коло нас. - Так, казочка закінчилась. - Хоцу сце! – захникала чорнява дівчинка, що якраз розчісувала рожеве волосся своєї ляльки. - І я хочу! - І мені! Вже за кілька секунд над всіяною ромашками травичкою стояв гул дитячих голосів , що вимагав ще однієї казки. Я і дідусь біля мене перезирнулися. На його м'якому лиці було вишито кілька глибоких зморщок і трохи більше маленьких. Звісно, як на чоловіка сімдесяти з копійками років, він добре зберігся. Щоправда, губи поблякли, брови покошлатилися, волосся стало срібним. Та смарагдові очі залишилися без змін – і далі горіли по-юному. Скільки в них було любові, тепла і ніжності! Як добре, що ці очі належать мені… За всі ці роки багато що відбулось. У нас народилось семеро дітей, нам подарували десять внуків, ми дочекали двох правнуків і через місяць з'явиться ще й праправнук. І у всіх зелені очі, щоправда, різних відтінків. Що тут казати - ми щасливі дідусь і бабуся! Ми весело усміхнулись і обернулись до дітей. - А ви чули казочку про Козу-дерезу? - Ні…. - Як? Ви не чули казочку про Козу-дерезу?! - Ні-і-і… - О-о-о…То ми вам зараз розкажемо! Одного разу… І малеча з відкритим ротом уважно слухає, що ж то таке сталося одного разу. Хіба ж це не прекрасно?
