Меню сайту
Категорії розділу
Вільна творчість [7]
Для розміщення публікацій поза конкурсами, для тих, хто просто бажає ознайомити спільноту зі своєю творчістю
Журналістська робота [13]
есе, нарис, інтерв`ю
Літературний твір [70]
новела, оповідання, гумореска, оригінальний жанр
Словосвіт - 1 [60]
Конкурс Словосвіт
Конкурс літературної творчості «Словосвіт»
Контролюймо владу!
Про моніторинг міської ради
Друзі сайту
СтрийПорт - каталог сайтів Стрийщини
Форма входу
Помилкам бій!
  Знайшли помилку?
 Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!

(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)

  Система Orphus
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Конкурсні роботи
Головна » Статті » Журналістська робота

Три долі
Три долі
(або : "Нехай не затухають зорі...”)

Хай ночі будуть теплі і прозорі,
А щоб не слать до Бога каяття, -  
Нехай у небі не стухають зорі,
Бо то чиєсь усе-таки життя...

     У світлу вересневу ніч зірвалася з неба зірка. Друга, третя... І так безкінечно. Говорять, коли гасне зірка – закінчується чиєсь життя... А коли спалахнула ота зоря? Чи помітною була ота мить?.. Так, між спалахом і затуханням – одна мить. Принаймні, нам так здається.
     Таким є і людське життя – між народженням і смертю – одна мить. Коли людина відчуває себе щасливою, їй оця мить здається вічною, вона жадає продовжити її до безкінечності...
     А ось люди, які прийшли в це життя випадково, небажано (тепер вони соціальні сироти), зовсім навпаки: їм жити не цікаво, нічого не хочеться, немає улюбленої справи, відсутні друзі, знайомі, відсутня бодай якась мета...
-         Що буде завтра? Як далі жити?
-         А мені все одно.
     Очевидно, батькам було все одно, а тепер і дітям.
      У свідоцтвах про смерть батька чи матері можна прочитати страшні речі, а в рішеннях судів – прикрі записи: позбавлені, відібрані...
Безумовно, з такими дітьми працюють спеціалісти – досвідчені, люблячі дітей.
Але ж де почерпнути мудрості чи педагогічних порад, а можливо, ще чогось, досі не видуманого, аби повернути сирітські душі до звичайного, здорового життя: цікавого, неповторного, строкатого, щоб не повторювалось оте монотонне:” А мені все одно”?
Зачерствіле маленьке серце і вкрита безліччю глибоких ран дитяча душа втратили здатність співпереживати, відчувати добро і милосердя. Вони стали байдужими, грубими і холодними. А з часом стануть крижаними або перетворяться на купу сірих каменів, які ой як важко носити!..
Вдармо у дзвони на спалах! Досить нівечити дитячі душі!  Схаменімось і звернімось до  Бога! Досить грішити на цій землі, дарувати "чорну долю”
маленьким істотам та сіяти в репану землю сирітські зерна!..
А зустрівши недовірливий сірий сирітський погляд, загляньте в холодні очі, розкрийте дитячу душу, прислухайтесь і відчуйте нестерпний біль душі і несамовитий крик розбитого серця... Зігрійте словом і поглядом, не поскупіться на щиру усмішку чи шматочок ласки. Своєю жаринкою добра розтопіть холодний лід у живій ще душі!
Можливо, дитина повірить у те, що все-таки є на землі добро, людяність і милосердя. А ще – є на землі ті, кому вона не зайва...
     
       - Мене Бог наділив жорстокою долею, -  розповідає дівчинка 8 років, Валею звуть. – Пам’ятаю наше помешкання: вікна були, але завжди чомусь забиті фанерою і завішені чимось сірим. Влітку в хаті було темно, а взимку дуже холодно. Тому я часто хворіла. То кашляла, то якийсь сип висипав, то в спині боліло, то від падіння ламала руку або ногу. Часто носила синці на тілі або великі шипаки... Мама не лише не доглядала за мною, але дуже часто била, хоч і не було за що. Я завжди їй заважала: пити, гуляти, спати. Інколи вона, п’яна, падала на ліжко і кричала: ”Куди тебе діти, халепо! Ти мені руки зв’язала!”  А я тоді, злякавшись, залазила під ліжко і міцно заплющувала очі. Боялась, аби не била. А ще до неї заходили різні чоловіки, чужі, старі, погані. Я цього найбільше не хотіла і боялась. Бо вона мене тоді закривала в стару шафу, де пахло цвіллю і було темно і страшно. Я там часто і засинала.
Коли ж мені дуже хотілося їсти, я шукала під столом крихти, або кусочки огірків чи капусти, що розсипалась, і їла. Але мені ще хотілося і я просила.
А мама не  звертала уваги, а потім кричала, що я зайва тут, де я взялась, поки я буду тягарем у неї на шиї?
Я не розуміла своєї вини, ішла в куток, де був простелений кожух, сідала і довго плакала, дивлячись на мою улюблену ляльку: без одягу, без однієї руки і без волосся. Мені було так шкода її, я притуляла її до грудей і по-материнськи заспокоювала: скоро все минеться, скоро буде краще...
 
Валечка вже в третьому сирітському закладі. Її лялька вже одягнута і прилаштована рука, волосся, правда, намальоване фломастером. Але скрізь дівчинку так і прозивають "зайвою”. Скрізь вона розповідає про свою долю, та до сих пір не може зрозуміти: ”чому зайва, для кого зайва і хто в цьому винен?”
 
Інша дівчина-сирота (біологічна) розповіла крізь сльози свою долю. Змирившись, що Богу так угодно, що забрав із цього світу батьків, стала жити, придивляючись до таких, як вона: в школі-інтернаті, де все наближено до домашніх умов. Ось тільки справжніх друзів старшокласниці бракує.. Тож як тільки хто з дівчаток усміхнеться, чи поговорить з нею, - так Аліна і розцвітає: оце подруга, оце, мабуть, та, що буде розуміти, співчувати, підтримувати. Одного разу подруга запросила Аліну з’їздити до неї додому на вихідні. І Аліна згодилася. Важкою і довгою здалася дорога, та ще на голодний шлунок. Але дім подруги Оксани зустрів гостей не бажано і не щиро. Там також було пусто: одне ліжко і стіл та зламана табуретка. Мама Оксани, мабуть, пішла в черговий запій і ніхто їй не потрібен: ні своя донька, ні тим більше, чужа.
До Оксани завітала давня її знайома, яка принесла з собою пляшку пива і бутерброд. Дівчата пригощалися ним і припивали пивом. Аліна відчула, що з подругою помилилася і почала плакати. Шлунок уже давно змирився з голодом, у хаті було холодно, а вечір повільно опускав свої крила. Аліна отямилась на хвилинку і почала збиратися в дорогу, їхати до закладу, в школу-інтернат. Дівчата, побачивши це, почали глузувати з дівчини, почали пропонувати цигарку (самі палили і пивом запивали). Коли Аліна відмовила, Оксана вдарила її по обличчю, сказавши: "Ламається, як недоторкана”...
Аліна вискочила з хати, схопивши худеньку сумочку, але дорогу до автовокзалу не запам’ятала. Дві подружки запропонували відвести до станції, хоч твердо знали, що в такий пізній час ніякого рейсу не було.
Дорога була не знайома і Аліна запитала: "Куди ми йдемо?”,- на що отримала відповідь: ”Іди, коли ведуть і мовчи.”
Ввійшовши в посадку, дві товаришки, оглянувшись, почали жорстоко штовхати Аліну і замахуватись на неї. Аліна тихо просила, щоб ті відвели її до станції, але дівчатам було цікаво знущатися.
"...Оксана згадала, що я колись дуже хотіла проколоти вуші для сережок, але злякалась болі. От, - каже, -  ми тобі й допоможемо... І, прив’язавши мене до дерева, почали колоти вухо чимось гострим і холодним.  Я знепритомніла і впала. А коли  прийшла до тями, побачила великий камінь у мене над головою, який тримала Оксанина подруга. Я знову почала проситись, але дуже боліло вухо, голова і з носа пішла кров. Дівчата злякались і побігли, а я, довго блукаючи по посадці, все-таки дісталася станції, але поїхала тільки вранці. Дивилася у вікно автобуса, а перед очима стояли дві постаті: дві "подруги” – жорстокі, грубі  і немилосердні!
Я зневірилася в дружбі, у людяності, в доброті. Можливо, вони десь і є, але чомусь обходять мене стороною... Інколи я зустрічаю людей, які нібито співчувають мені, говорять про добро, щирість, а сама остерігаюсь: як їх розпізнати? Як навчитися бачити добро і зло?
Аліна відкрилася й мені не зразу. Довго я спостерігала за нею, знаходила отой єдиний ключик до душі, до серця, і нарешті знайшла.
 
Ще одна сторінка сирітської долі важким каменем лягла мені в душу. Сергійко розповів мені про епізоди свого життя, тоді, коли до його однокласника приїхала мама. Вони обнімались, цілувалися, а потім довго сиділи на лавочці і говорили... Сергійкові на мить здалося, що то його мама,  у неї навіть голос був схожий, і волосся таке ж. І він розплакався... Я знайшла його в такому стані в одному із куточків інтернатного двора, підійшла, гукнула. Не реагував. А коли доторкнулася русявого волосся, щоб погладити, він озирнувся і по-синівськи припав до моїх грудей. "Я хочу до мами, відвезіть мене до мами! Сьогодні відвезіть! Вона мені наснилася...”
Сергійко пам’ятає, як його батько і мати ставили за маленькі провини в куток, на сіль, на гречку. А потім заставляли ще і руки піднімати. Самі ж постійно (зі слів хлопчика) були дуже веселими та часто приймали "гостей”.
А одного разу Сергійко був з батьками біля річки, з веселою компанією. Пили, гуляли, купались, і татка забрала вода... У розпачі ніхто не помітив, що хлопчик, злякавшись, побіг понад річкою. Шукали, знайшли. І мати, розсердившись, вражена горем, у стані сп’яніння, била хлопчика: спочатку палицею, а потім, коли вона перепалася надвоє, схопила залізний прут...
Хлопчик отямився в лікарні, сусідка його доставила туди: зі струсом мозку та великими синцями. Розкривши круглі оченята, запитав: "А де моя мама?” Трішки оговтавшись, Сергійко втік з лікарні, та скоро потрапив до Сумського притулку, а потім до Роменської школи-інтернату. Але й досі не знайшов відповіді на своє запитання. Тільки часто виходив за поріг школи виглядати маму, нехай жорстоку, нехай таку, як є, але маму...
І хто знає, чи заростуть щемні рани в оцих дитячих душах з роками, чи зітре час із дитячої пам’яті жахливі кадри їхнього маленького життя, і чи стануть їхні маленькі душі людяними, щирими, добрими і ніжними?..
Це, у великій мірі, залежить від нас, дорослих, від нашої майстерності і мудрості, від наших бажань – зробити подвиг. Так, саме подвиг – розтопити своєю любов’ю крижані душі  і серця маленьких особистостей, знайти для них місце під сонцем, переконати, що є на світі правда, любов і доброта.
І якщо ми повернемо до життя бодай одну знівечену душу, то уже і тоді варто на світі жити.
Тож мить життєва нехай буде вічністю! І нехай у небі не затухають зорі!
 
 
 
Притулок… Дитячий будинок… Школа-інтернат… Насторожуючі слова. Інколи ними лякають дітей-бешкетників, неслухняних, - мовляв, не будеш слухати – здамо в інтернат… Одного разу якась мама справді привела свого неслухняного сина-другокласника в нашу школу-інтернат і суворо сказала: «Тут твоє місце!» І хлопчина просився, плакав…
Мабуть, така мама, як і багато інших, давно не цікавилася такими закладами. Упродовж багатьох років держава будувала, розбудовувала і розширювала школи-інтернаті, адже, на жаль, дітей-безбатченків  у нас велика армія, і вона збільшується. Мова йде лише про тих, кому, як говорять, повезло. У таких закладах діток привели в порядок, посадили за парти та навчають бути  громадянами, особистостями. А скільки ще можна побачити безпритульних дітей на вокзалах великих міст! Скільки їх «проживає» в люках та в підворітнях?... Але сьогодні чомусь ця ж держава зацікавилась інтернатними дітьми і надумала повернути їх у сім»ї… Хотілося б вірити, що сім»ї стали іншими, що там уже немає пияцтва, наркотиків, зла і жорстокості, туберкульозу… Та правдами-неправдами дітей повертають у сім»ї. І  вони потерпають…
… Ніхто не перечить, що діти повинні виростати в сім»ях, але  у своїх, справжніх, де батьки несуть повну відповідальність за них до останку. Прикрі випадки  «бізнесу на дітях» ми зустрічаємо мало не щодня: засоби масової інформації, на щастя, мають якусь свободу на вільну думку, на своє право. «Сліпі» гроші принаджують різних  людей брати сиріт із сирітських будинків, аби собі було легше вижити в сьогоднішній скруті, вивчити своїх дітей, чи спасти свій бізнес… Аякже, на своїх дітей не виходить із зарплатні на утримання така сума, а ось на чужих – якраз. Напрошується думка: чи не помінятися дітьми з сусідом, і він буде отримувати на мою дитину щомісяця 1470 грн., а я таку ж суму на його дитину…
Якби ще  тут ішлося про ласку, любов та милосердя – то хай би було й так. Але факти говорять про інше.
У школі-інтернаті маленька Катя їздила два рази на рік оздоровлюватися й відпочивати до сонячної Італії. Радісна і весела поверталася звідти, загоріла і свіжа. Тепер, коли її взяли в прийомну сім»ю – далекої держави не бачити. «Коли Катя буде в Італії – гроші мені платити не будуть , аж два місяці!..», - пояснює мама. Скажіть мені, будь ласка, за що хвилюється така горе-мама? Чи здоров»я дівчинки цікавить її?..
П»ятерко діток М. виховувалося в школі-інтернаті. Братики і сестрички – дружні і хороші дітки. На весняні канікули  (згідно з Указами і Постановами) дітки поїхали в чужу сім»ю відпочити. Дуже постаралися «батьки», аби всі діти згодилися  піти в їх сім»ю: старшому скутер пообіцяли, меншенькій – мобільний телефон, іншим – іграшки, солодощі тощо. І згодилися діти, і поїхали з міста в село – Глухівського району. Колись воно таки мало розбудовуватись, до помаранчевої революції, бо аж чотири будинки двоповерхові збудовано було. Та майбутні  мешканці, як бачимо, знайшли більш затишні місця… Адже ні клубу, ні школи, ні ательє – поле навкруг і бур»яни. Ось вам і кругозір, ось вам і розвиток! А старший хлопчик у місті ще і в музичну школу по класу баяну ходив,.. успіхи мав…
Біологічний батько (вийшовши із запою) поцікавився, як його діти живуть у новій сім»ї, - поїхав, знайшов. А потім , порівнявши із перебуванням їх у школі-інтернаті, приїхав і поділився побаченим із працівниками школи.
Всі чотири будинки заселені  жителями  Москви, які також із різних дитячих будинків та інтернатів узяли дітей і «виховують». У деяких з них немає навіть паспортів, лише тимчасові посвідчення. (!!!)
Батько гостював 40 хвилин, у господі дуже було холодно (лютий), ноги померзли! «Економимо», - пояснили господарі. На гроші, що виплачувалися на дітей щомісячно, у дім найнята домогосподарка, яка варить, прибирає, дивиться за дітьми… А що ж роблять прийомні батьки!?. Палять цигарки прямо в будинку, вживають грубу і нецензурну лексику, добро, ласка і милосердя там  і не з»являлися…
Але ще більше вразило те, що сусідня господарка-москвичка привела маленьке дитя та заставляла одну з батькових дівчаток глядіти аж до вечора. І коли дівчина відмовила (бо тато приїхав провідати!), то горе-сусідка жорстоко вдарила по обличчю і почала грозитися. Питається: навіщо потрібно було з великої родини школи-інтернату забирати цих діток у таку сім»ю? Адже у державному закладі кожен день контролюється перебування дітей: і харчування, і оздоровлення, і фінансова діяльність. Санстанція, прокуратура, міліція, органи освіти, сім»ї і молоді, соціальних служб, обласні органи і відділи – відкритий номер телефону довіри. А хто буде контролювати оту злощасну сім»ю, яка, окрім зла, жорстокості, грубощів нічому більше не навчить. Але зарплата батькам (ще й яка!) щомісяця в потрібний термін, а ще і на кожну дитину, та і стаж помаленьку іде. Оце бізнес! А коли дітям виповниться 16-18 років, і якось , можливо, будуть влаштовані на навчання, - ці горе-батьки відповідальності уже і не несуть. І кому вони, сироти, знову потрібні? А  віком не обмежені (і законом теж, на жаль!) батьки знову можуть брати чужих дітей і жити «по-справжньому», домогосподарка за державні гроші про все подбає…
Чому ж ми такі нерозумні? Чи довго держава буде кидати «на вітер» такі суми грошей? А сироти так і залишаються сиротами… Можливо, не з того кінця почали вирішувати сирітську проблему? Чи на Захід дивимося? Але ж там свідомість людська. Там ще існують і чесність, і порядність, і милосердя.
Можливо, слід кинути всі сили на те, щоб «визбирати» сиріт, бездомних чи безбатченків, і саме їх віддати в прийомні сім»ї, а не тих, хто знайшов собі родину в державному закладі, хто уже звик і прижився, знайшов собі друзів і товаришів, у кого вже зарубцювалися рани в маленьких душах… Хто називає вихователів і вчителів своїми мамами, хто відвідав не один раз сонячну Італію, далеку Францію і кожного року чекає ще на зустріч з друзями за кордоном…
Не слід нівечити дитячі душі ще раз, передаючи в чужі сім»ї, не слід лишати рани в сирітських серцях ще раз, поступати обачливо і мудро. Бо довго відгукуються  образи, несправедливість і жорстокість  скаженим криком , довго рубцюються душевні рани і пам»ять до смерті не стирає кадри несправедливих образ і принижень… Любімо чужих дітей, як своїх, вони також потребують тепла, радості і любові… Завжди пам»ятаймо про це!..

Категорія: Журналістська робота | Додав: Адмін (07.08.2012) | Автор: Таїсія
Переглядів: 429 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
Слово "затухати" - російське, українською - чудове сдово "гаснути"

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Продам
Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Продам під спил горіх, яблуню та ін. дерева http://nazarenko.ucoz.ua/blog/prodam_gorikh/2017-06-01-16

Випадкове фото
Пошук
Останні коментарі
 
 
Copyright MyCorp © 2017
Створити безкоштовний сайт на uCoz