Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Автору мало творчих мук йому потрібні ще й читацькі
Погодьтесь, так безглуздо прожити життя так, щоб просто прожити, та колись все ж прийдеться відчувати смаки непідкорених досі емоцій, хоч вони ще досі нікого не вбили, та все ж губляться в щоденній мороці.
Та ми всього лиш люди, які не бачать нічого крім власної точки, яку вони ладні відшукати на кожній мапі, будь це знімок із космосу.
Ми чекаємо чуда, яке навряд чи настане і чим більше чекання, тим менші шанси, що збудеться.
Ми живемо у світі із дурними законами й радіємо грошам, як іграшкам діти.
Ми мимоволі жертви чиєїсь долі, в яку встромляємо спиці, намагаючись зв’язати шарф, щоб було тепло зимою та завжди чомусь виходить химерне з такого здавалось простого.
Ну що ж поробиш, і ще раз ми всього лиш люди, які за душею не мають нічого чи тягнуть постійно у моря відібрані брили каміння, обточені ненавистю й завжди прикутою до всього самотністю й злобою.
Залатуємо діри в без того холодних плащах не латаючи серце, бо ніхто не вчив, що спочатку зсередини, а потім зовні потрібно вирішувати проблеми… І закони життя приречені лиш руйнувати надії і мрії, хоч без того ставить перед нами дилеми.
Хтось казав із великих, що очі - це зеркало, такі прекрасні вони і яскраві (не завжди). І в них як на в вітрині просвічуються душі людей, що вони так невміло ховають: за яскравими посмішками, за темними ночами.
Перекладаємо з голови на голову власні проблеми: із хворої - на божевільну, із п’яної - на тверезу. І таке кожен день, щоранку відбувається з нами - по будням, по вихідним - читайте анонси в програмі.
І Так смішно бува дивитись на те, як грається осінь із нами у зиму, та ми не вірим прогнозам, а тому, що зараз за вікнами, а за вікнами в’януть квіти, так сумно від того чи знали вони, що мають померти?
Зупинюсь я краще. Розпочну чорно-білу хроніку влучних фраз із вицвівших фільмів там де розмова жестами, щоб не чіпати тих, хто ще бачив фрагменти сцени німої, як то воно жилось людям у всесвіті.
Не дійшовши до розуму і хоча б до єдиної думки тверезої, до якогось логічно сенсу цієї розмови з собою, не почувши шквалу емоцій під бурні глядацькі аплодисменти підраховую кількість сказаних мною ні слова, перебиваю сама себе й розумію, що сенс життя полягає у такому простому, що насамперед всі ми без сумніву люди, а божевільні напевне потому.
