Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Дорогий друже! Ти, напевно, здивуєшся, що мова, яку ти звик чути і розмовляти, не звучить у моєму листі. Так, зміни відбулися не лише у суспільстві, але й в мені зокрема. Зазвичай я писала тобі листи тією мовою, яку ти краще розумів і вільно спілкувався. Але це було до сьогоднішнього дня. Запитаєш чому? А в мене є відповідь, є... Сьогодні мені наснився жахливий сон — дивний, непривабливий. Раніше такого видіння у мене не було. Ось йду я невеличкою галявиною, встеленою густим килимом трав: мати-й-мачухи, духмяної материнки, а поміж них виднілися білі очі деревію. Неметушливим кроком по тій галявині ступаю і вдихаю аромат української землі. Але ж раптом, немов голубкою, перелетіла і опинилася на жовтогарячій ниві. А з неї випливає жіноча постать, одягнена в українську вишиванку, квітчана віночком з польових ромашок і червоних, як захід сонця, маків, між яких виглядали сині очі волошок. Все було чудово тільки до однієї миті. Враз здалось, що хтось підпалив цей широкий і безкраїй лан. А дівчина стояла, немов пришита до землі, яка палала несамовитим полум'ям. А коли захотіла вимовити слово, щоб покликати на допомогу, побачила, що втратила дар мови. Схилилась, опустила очі і впала каменем додолу. А палаючі язики вогню поглинули живе єство... І я прокинулась. Вже не пам'ятаю, чи то з горячі, чи то з холоду, але в моїх очах відбилось тавро стражденного палаючого поля. І тут я зрозуміла, що це був знак, ключ до ще невідомих мені дверей, які чекали, щоб їх відкрили. В голові здійнявся ураган емоцій, думок, розгадок... І враз, серед безлічі риторичних запитань, я почула пісню "Моя Україна." Щось сяйнуло в думці, невже ж явилася у сні? А, може, й справді біль змученої держави за свою рідну мову зворушив мій розум? Якась невідома сила погодилася мені з цим твердженням. Горіли, палали мамині колисанки, слова співочої слов'янської долі. І серце моє загорілось від болю, кров скипала і не могла охолодитись. Мова — образ безневинної дівчини, яку злі язики зросійщеного полум'я спалюють, перетворюють в попіл. Чому таку важку долю їй вибрали люди? Невже заслуговує такого ставлення до себе? Це питання завжди піднімається, але ніколи не вирішується. Хто в цьому винен? А відповідь дуже проста і банальна — самі ж люди винні. Тепер майже ніхто не звертає увагу, як говорить і якою мовою взагалі спілкується. Занедбали, не оцінили. Адже наша мова є наймилозвучнішою і найпривабливішою з усіх. Якщо ми це знаємо, то чому заковуємо її знову у ще не заржавілі кайдани? Ось так завжди, коли людина чогось дуже прагне, вона всілякими зусиллями рветься до свого бажання, а якщо отримує бажане, то воно їй стає вже нецікавим і байдужим. Такій ж муці підлягає й наша мова. Століттями окровавлена долями людей, які цінували її; кілками забита до дошки, неіснуюча. Така стомлена і розбита українська мова, але така дорога і кохана була кожному. Її забороняли, її травмували, а ми всупереч всьому, говорили і вірили, що прийдуть кращі часи, коли розквітне багатобарвне різнотрав'я української рідної мови. Так, часи настали, а квіти в'януть, висихають дзвінкі джерела. Здається, все маємо до чого прагнули — волю, незалежність, а те, що плекали наші предки, самі ж топчемо. А де ж наша гідність, де подівся відвертий український дух? Я думаю, що свічка ще не погасла. А щоб розпалити вогнище слов'янської мови, треба воістину цього захотіти. Навіть, подивитися на мить у майбутнє, що станеться з нами, коли закриємо нашу мову мармуровими плитами — вимре українська нація. Якщо ми українці, якщо ти українець, і я торкнула ще не скам'янілу твою душу, ти мене зрозумієш, а українська мова сама попливе з твоїх уст. Пам'ятай, ми — українська нація, а народ без мови, як птах без крил та пісня без слів. Відчуй її, і побачиш, як затріпоче твоє серце. Бо вона жива — моя рідна мова! З вірою і надією, твоя землячка.
Українці- гідна нація, нам би ще відчути себе такими, зібратися разом, підтримати один одного! Загляньте в історію, її потрібно знати, у нас є ким гордитись! А все починалось із слова...
