Не розказуй мені про кохання.
Ти хоч раз в житті сильно кохав?
Ти кохав без надій і пізнання,
І кохання беріг і тримав?

Тихо на землю опускається ніч,
Простір поглинуто знову.
Лину думками в минуле сторіч,
А повертаюсь додому.

Я перейшла через межу,
В якій і горе, й смуток збереглися.
Я в серці своїм збережу
Слова любові, що лилися.

Я – тінь. Холодна, небарвиста.
Я тільки тінь…
А сонце променисте устами грає:
«Ні, постій, ще рано!
Ще не схолов любові цвіт!
Люби, живи! Стрічай світанок!»
А я йому лиш усмішку в отвіт.

Я вірю, що колись прийде Вона…
Роз пустить величаво свої крила,
Кроком повітряним на свої рамена
Моїх розчарувань тягар візьме, на спину.

Одного чудового весняного дня, коли квіти тільки-тільки почали розпускати свої ніжні пелюстки, народилася фея Зірничка із промінчика сонця та нектару підсніжника. Вона мала дуже добре серце, але не мала крил, так як її сестри-ровесниці. Дивлячись, як вони злітають в небо, їй так хотілося приєднатися до них, ліпити хмаринки різних форм, допомагати їм зрошувати землю дощем і найцікавіше – малювати на небі веселку, але це завдання виконували тільки найдостойніші феї, які обирала для цього діла королева фей.

Ніч прийшла несподівано швидко. Можливо, тому, що я чекав на неї.

Там, де вечір пахне м'ятою, я когось чекатиму. Там, де час не має значення, я не проситиму пробачення. Там, де тихо й вільно, я буду божевільна...