Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Там, де вечір пахне м'ятою, я когось чекатиму. Там, де час не має значення, я не проситиму пробачення. Там, де тихо й вільно, я буду божевільна...
Місяць. Такий великий і сірий. Таємний. Не можна не любити місяць. Ніч. Така довга і прозора. М'яка. Ніч - це приємна темрява, в якій можна просто бути. Без зусиль. Ніч - це відпочинок. Небо. Сьогодні таке тепле і темне. Свіже. Небо - це душі і зорі. Не можна не захоплюватися небом. Але не сьогодні. Не тут і не зараз. Не для мене і не для тебе. Ні, не те... Чекаю на дощ. Чекаю на тебе. На вас обох. Хочу бути водою. Хочу стати легкою і прозорою. Хочу бути з дощем. Хочу бути з тобою. З вами обома. Ти - наче дощ. І дощ прийшов. Ти прийшов з дощем. Я стояла під місяцем, таким великим і сірим. Кольорів не було. Їх змила ніч, щоб викинути темряву на свої володіння. Так, темрява була м'якою на дотик і пахла дощем, круглими кульбабами, повітрям і віскі. Віскі? Звідки воно тут? Втім, віскі нічого не означало. Не тут і не зараз. Не для мене і не для тебе. Не сьогодні. Більше запахів я не відчувала. Хіба що запах літа. Не можу пояснити який в нього аромат. Літо для кожного пахне по-своєму. Я стояла в очікуванні дощу. Перша крапля впала мені під ноги. Я повільно підняла голову, щоб побачити теплу воду, яка ринула з неба. Через кілька хвилин усе поле було мокрим. Маки і волошки згиналися від води, а трава перетворилася на море. Цей дощ як душ. Чистота відчувалася на дотик. Не хочу не любити дощ. Раптом я відчула: хтось взяв мене за руку. Наші руки були мокрі. Я не озиралася. Ми непорушно стояли під місяцем: я і дощ. Небесне світло падало на наші руки, і здавалося, що на безіменному пальці щось блистить, але мій мозок сьогодні трохи гальмував, і я не могла здогадатися, що це таке. Місяць - священик. Нічна весільна церемонія. Гостей не було. Я не мала дружок. І торта. Зате місяць-священик у небі був майже медовим. Дивно, але він пахнув медом. Все, що я почула за всю церемонію, було глибоке "Так". Моє "Так" прозвучало трохи злякано і смішно, але, гадаю, його зарахували. Я й досі не бачила свого нареченого. Мені й не потрібно було. Отак ми і простояли до сходу сонця. Ми стояли, чисті і закохані, під місяцем: я і дощ. Коли перші промені сонця з'явилися на небі, я відчула вітер на своїх губах і лише тоді наважилася повернути голову: там нікого не було. Все, що залишилося - це запах віскі в повітрі й обручка на безіменному пальці. Отак я заручилася з дощем.
