Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Я – тінь. Холодна, небарвиста. Я тільки тінь… А сонце променисте устами грає: «Ні, постій, ще рано! Ще не схолов любові цвіт! Люби, живи! Стрічай світанок!» А я йому лиш усмішку в отвіт.
Гірка та посмішка… Розбито Шкарлупу тіла на друзки Дух неприкаяний між світу Побродить…Люди-кораблі… Сталеві м'язи, серце – камінь… Не варто бачити в тім міць. Та й що за радість?.. Непогано Без серця між вовками жить.
А я лечу туди, де сонце. А я живу, де Захід хилить Схід… І буть людиною я зовсім вже не хочу. Та й що за радість?... Цей жорстокий світ Не любить тих, хто бореться за нього, Хто вірить щиро в цю свою любов. Живе для нього, рідного та свого І розчаровується в муках знов і знов.
І я любила…Було, що любила… Так сліпо й безнадійно вірила тобі. Мов нерв оголений в омані ледве тліла, В своїй, не твоїй!..Наче уві сні Я бачила тебе, мене з тобою.. Ліміт невиправданих ніжностей дається раз!.. І не скажу…Ти не завдав ні краплі болю!.. Ти був собою в цей останній раз, Пройшовши мимо, як проходять люди Байдужі й немічні в буденності своїй. Ти був звичайний як усі усюди, Ти й знати не хотів моїх рожевих мрій.
І я тепер, як ти, сірію на осонні, За спинами ховаюсь у юрбі. Не виділяюсь ні тепер, ні завтра, ні сьогодні. Негоже тіні в полудневий час Тобі тягнути руку – Я байдужа. За безсердечності науку дякую тобі.
За смак гіркий мого розчарування, І за примарність мойого кохання, За серце нині кам'яне, Колись багряне, вогняне, За твої очі, що ковзнуть несміло, І серце, що тобою мліло, Тобі я дякую…І відпускаю…
З промінням сонця я зникаю… Бо тіні не живуть завжди.
