Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Ніч прийшла несподівано швидко. Можливо, тому, що я чекав на неї. Я вийшов з хати, проминув подвір’я, і тоді попрямував до озера. Темрява стала звичною для мене за цей місяць. Я все бачив. Не було темно. Усе просто змінило свої кольори. Маленькі будиночки затишно кліпали світлом з крихітних вікон. Я не боявся. Я сам ішов на зустріч з мертвими. Чи то-пак з мертвою? Засміявся. Звично підняв голову до неба. Знайомі обриси туманних зірок і ще туманніших галактик. За цей час досконало вивчив їх усі. Сузір'я Водолія, Риб, Стрільця. Жовта куля місяця. Ліс тихо шелестів, намагаючись відтворити мелодію вітру. І йому це майже вдавалося. Темрява дозволила з'явитися новим звукам. Осінь повністю дозріла, як яблуко. Ніч дзвенить. Стиглий вересень панував над природою. Пахло вересом. І чорнобривцями. Ще один звичний аромат. Скошене сіно. Нарешті я дістався до озера. Плесо тихо світилося в темряві. Гігантська тарілка з місяцем посередині. Зорі як шоколадні кульки. І вода, як чорне молоко. Я знайшов човен. Захований в очереті. Поплив на ссссередину озера, здіймаючи легенькі брижі на воді. Я вже давно так роблю. Відколи… Відколи її не стало. Не знаю, чому вона втопилася. Все ж було добре. Виявилося, що це тільки я так думав. Але я її не звинувачую… Зараз уже не боляче про неї згадувати. А колись хотілося виривати серце з грудей, щоб не пекло так сильно. Це значить, що я її розлюбив? Просто вже нема кого любити. Вона пішла. Любов пішла. Але залишилися спогади. Про її зелені очі, про м'яке волосся, про дзвінкий сміх… Я іду на озеро кожної ночі. Сідаю в човен і пливу в центр. Інколи хочеться втопитися, але я не дозволяю собі таких розкошей. Смерть краща за життя, легша. Але я не хочу помирати. Боюся зустрітися з нею. В човні я розмовляю з нею. Чи з самим собою? Точно не скажу. Просто складається враження, що вона поруч. Місяць освітлює її прозорий силует. І вона сміється. І я з нетерпінням чекаю ночі. Кожного дня. Усі думають, що я збожеволів. Лізуть з дурними питаннями. Благають її відпустити. Ніби я вже давно так не зробив! Якби я ще досі тримався за неї, я, мабуть, помер би. Так залежати від когось неправильно і дуже небезпечно. Коли центр твого світу, тобто кохана людина, зникає, все інше вже немає значення. І тобі байдуже що буде далі. Небезпек немає. Ти вільний. Від життя в першу чергу. Я вже давно її відпустив. Я ж не ідіот. Просто не можна отак зразу викинути людину зі свого життя. Мені ще потрібен час, щоб попрощатися. Я не хочу помирати. І не збираюся. Я просто буду жити. Просто. Жити. Брат радить придивитися до інших дівчат. Але я не можу її просто так забути. Була людина, і нема. Так не буває. Хіба вони не розуміють?! Я знаю, що колись буду мати дружину, двох синів, іномарку. Але це буде в кращій, щасливішій ері. Не тут і не зараз. Не знаю, скільки я ще буду ходити до мертвої. Ці побаченя трохи схожі на сповідь. Можливо, саме тому я продовжую їздити на озеро. Моя покута – пережити ще один день. Совість інколи пхає в голову думки, що це моя провина, мій гріх. І я не знаю що робити. Де шукати пояснення. В кого? Щодня відмолюю покуту. І ходжу на сповідь. Майже як священник… Світанок прийшов несподівано швидко. Можливо, тому, що я не чекав на нього.
