Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Підвіконник був яскраво-зеленим, сяйливо блискучим, щойно пофарбованим. Навколо нього й ще досі витав їдкий аромат фарби, проте він вже не був таким нав’язливим як учора. І якщо б вам спало на думку провести подушечками пальців по ньому, ви б відчули, що поверхня Зеленого не така як в інших підвіконників, які вже заплакані рясними дощами і стомлені сонцем, а ще трошки липка, можливо б на ньому навіть лишились відбитки ваших пальців, а все тому, що він тільки починав жити. Підвіконник здавався величезною пістрявою плямою на старому, пошарпаному, сірому фасаді будинку. Будинок був настільки сірим, що у хмарну погоду здавалось, ніби він ось-ось розчиниться у повітрі, і лише цегляні, багряні, незатягнуті рани, не давали йому зникнути зовсім. Білі й сірі підвіконники зневажали й навіть ненавиділи Зеленого, а все тому що він був іншим. Сірі, заздрили у глибині своїх ницих, ображених на увесь світ душ, бо розуміли, що їм ніколи не стати такими, це була концентрована чорна заздрість. Білі ж, зневажали його, лише за один лише факт того що він відрізняється від усіх, це було безглузде слідування канонам установленим ще у незапам’ятні часи. Нажаль усі вони вважали, що інший – виродок, у їхніх підвіконнячих головах не могло народитись поняття «особливий». "Інший" – завжди несло негативний відтінок. Зелений ж ніколи не слухав пліток, що павутинням заплітались навколо нього і продовжував сяяти й милувати око метеликів і бджіл, що час від часу навідувались до нього у гості. Він усім своїм єством радів життю, він палав наче зелений вогонь у всіх його барвах, тонах і відтінках. Грався із сонцем і повітряними річками і водоспадами, вони не чіпали його кольору ніколи. Метелики ж могли довго сидіти на його глянцевій гладі повільно, зачудовано махаючи крильцями, дивитись на своє відображення. Минав час…Зелений підвіконник продовжував сяяти, але і у його вразливу зелену душу, повільно але впевнено, проникав липкий, огидний сумнів. Він наче інфекція захоплював його дух, все сильніше стискаючи холодними бридкими пальцями і сіяв чорні зерня страху. Невже він дійсно виродок? Невже те, що говорять правда?Як інфекція зазвичай перемагає, викликаючи хворобу, так одного дня і чутлива душа зеленого не витримала. Він почав вгасати. З кожним днем його колір ставав більш тоскним, сумним, безликим. Зелений марнів і вицвітав як і усе у цьому світі. Метелики більше не прилітали і сонце не відображувалось у його прозорій зелені, а все тому, що він ставав ніким. Його полум’яної зелені більше не було видно за сотні метрів, а тепер вже тьмяний зелений майже розчинявся у густій сірості. Інші підвіконники раділи своїй перемозі, ховаючи задоволені, отруйні посмішки, вони показово співчували йому і казали, що розуміють як це. А насправді нічого вони не розуміли, просто нічогісінько, бо ніколи вони не були особливими, і відвідували їх лише допитливі голуби, які постійно заглядали у темні очі вікон. Вони були ніким і біль падіння, біль згасання «Я» для них невідомий. Зелений все розумів, але не сердився на них, він ніколи не сердився на них, розуміючи, що став таким через свою слабкість, лише через свою нездатність боротись з тиском більшості і лише тому що, дозволив сумніву заволодіти його вірою у себе. Часом доля буває жорстокою, часом несправедливою, але вона завжди підносить руку спасіння гідним. Цього разу це була бліда, тендітна рука, з красивими довгими пальцями і з рожевими півмісяцями нігтиків, яка поставила на зелений підвіконник маленький, здавалось непримітний глиняний горщик. Він був доверху заповнений землею. Час минав невпинно і наполегливо і скоро з чорного, наче смола ґрунту з’явився маленький, ніжний пуп’янок. Він вперто піднімався на тоненькому стебельці угору, доки одного дня не змінив свій впевнений курс. Його гнучке стебло почало вигинатись донизу і наче маленький вужик воно поповзло по горщику. Підвіконник байдуже спостерігав за цим створіннячком, лише дивуючись чому дурненьке, воно не лине до сонця. Так було доти, доки воно не доторкнулося своєю голівкою його поверхні. А у той похмурий, смутний день, коли пуп’янок розквіт великою червоною квіткою, пошарпана, брудно-зелена душа підвіконника знову ожила. . Зелений, здавалось, знайшов сили боротись, але поглянувши на себе, зрозумів, що він вже не зможе повернути свого кольору, він більше не стане тим красенем яким був колись. І вогник надії, що лише запалився умить погас. Він дивився на червону, наче кров квітку і розумів, що не вартий він того, щоб така краса затьмарювалась його звичайністю і затужив він ще більше. Йому було образливо і соромно за себе, а ще він навіть трішечки заздрив Червоній, яка тепер як він колись пашіла життям. Зеленому було боляче. Підвіконник вирішив просто заснути, доти, доки вона не відцвіте, тоді йому буде вже не так погано як зараз. Тоді на її фоні він не буде таким нікчемним… Він розумів на кого схожий зараз але…І він заснув. Прокинувся він від вже знайомого злого перешіптування, яке він пам’ятав ще зі своїх зелених часів. Підвіконник не розумів, що стало причиною цього, невже, сірі і білі знайшли собі нову жертву? Але коли Зелений розплющив очі, то мало не збожеволів від здивування. З здавалось, з такого маленького горщика у всю його підвіконнячу довжину простяглись довгі стебла, з яскравим, соковитим листям. Вони сховали кожен сантиметр його поверхні, яка вже вкрилась дрібненькими тріщинами, міцно вчепились й нього, що навіть найсильніший вітер би не похитнув їхню впевненість. Тепер знову, як колись, на сірому будинку майоріла смарагдово-зелена пляма. Це квітка, вона простягла свої руки-стебла і обійняла зневіреного. Зелений не тямив себе від щастя, він хотів подякувати квітці, але озирнувшись не знайшов її прекрасної вогняної голівоньки . Підвіконник розгублено озирався, аж доки не натрапив поглядом на дещо маленьке, зів’яле, щось схоже на… О ні! Тоді він усе зрозумів.
У сірому, часом непривітному світі існують люди, не схожі на інших – їх потрібно розуміти, також існують люди, яким потрібно вчитись розуміти. І у цьому ж світі існують люди, які здатні на самопожертву, які здатні знаходитись у чиїйсь тіні, аби лише врятувати його душу, усіма своїми силами і навіть ціною власної - таких людей потрібно цінувати...А хто з них ти?
Дякую, на жаль я ніколи не читала його творів, але чула про цього автора. Ви не перша людина яка мені говорить про схожість і натякає на плагіат, але кажу правду дізналась про автора лише після того, як написала твір і мені сказали, що він нагадує ідеї Крівіна.
Звісно, я не маю права втручатися в оцінку творів... Скажу лише, що Ваш твір раптом нагадав мені твори незабутнього Фелікса Крівіна. Ви молодець, так тримати! А про твори Крівіна можете довідатися тут: http://fanread.ru/book/5894182/
