Роботу з кожним разом Гуру отримував все безглуздішу і безглуздішу, а головне таку, що замість бажаного прибутку приносили самі лишень збитки. Час був мамі взяти справу під свій контроль. Грошей вдома не вистачало, а син останню копійку і ту тратив, добираючись до місця рабської праці на чергового підприємця. Мати бачила, що не вихід обмежуватися одним журналом вакансій, і пояснила Максу необхідність пошуку інших джерел.

Домашній арешт Гуру тривав уже декілька днів. Щоб не вилазити з нарядів, як виявилось, зовсім необов’язково служити в армії. Прибирання, наряд по кухні – всім цим і був зайнятий щодня о великий. Провізію доставляла мама, і Гуру, якщо мав бажання подихати свіжим повітрям, міг лише з балкона, майже з висоти пташиного польоту, спостерігати за бурхливим життям Левандівки. Ця буденність змогла надокучити навіть такому домосіду, як Гуру.

- Люди! – кажу, - а яка різниця між нами й тими, хто живе у Києві?! Чи ми не з того ж тіста ліплені? Чим ми гірші? То – люди, а ми – ні?!

Не назову себе поетом,
Проте пишу я для людей
Оці прості рядки й куплети,
Живу у пошуках ідей...