Ода ночі

О літня ноче,
Зоряна , прекрасна,
Твій поцілунок зір
Не дасть усім заснуть,
Бо ти чаруєш нас
Шатром своїх небес
Тебе , царице зір,
Ніколи не забуть…

- Тобі погано? – перепитує вона мене.
- Погано! – кажу.
- І мені погано, - відказує вчителька. – Ти готуйся, а я піду вип’ю ...

[Ми всі так любимо закохуватись у непотрібних людей...]

І знову прийшла зима із снігами, заметілями, морозами. Закружляли в танці тендітні сніжинки, які повільно спускалися на землю, вкриваючи її пухкою ковдрою.

Сонячний клубок поволі скочується до обрію. У повітрі відчувається запах дитинства: м’яти, любистку, квітів… І доноситься він з усіх-усюди, наливаючи груди літнім медом. А посеред села в’ється вузька дорога, ідеш нею – пахне порохом. Вкінці її, скраєчку стоїть хатина, а на порозі – мама. Довкола чистенько, на подвір’ї віє затишком і миром. Проснувся. Знову наснилось.

Твір про невпинність і безповоротність часу.