Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Сонячний клубок поволі скочується до обрію. У повітрі відчувається запах дитинства: м’яти, любистку, квітів… І доноситься він з усіх-усюди, наливаючи груди літнім медом. А посеред села в’ється вузька дорога, ідеш нею – пахне порохом. Вкінці її, скраєчку стоїть хатина, а на порозі – мама. Довкола чистенько, на подвір’ї віє затишком і миром. Проснувся. Знову наснилось. Іван вкотре бачить один і той же сон. Скучає за цим і хоче побачити свою стареньку матусю, але робота, сім’я… Одне слово – ніколи. З усіх домівок вже палахкотять вечірні вогні. Господарі прийшли з поля та сідають до вечері. Лише Катерина метушиться, в’ється, як бджілка, та знаходить все нову і нову роботу: то там щось підмаже, то до корівок піде, порося нагодує… А курочки бігають за старою, як за мамою, щось їй розказують, що все подвір’я аж гуде від їхнього співрозмовництва. Ну що тут скажеш, привикли старі руки до роботи і все… І говорять їй сусіди: – Та вже собі відпочиньте трішки. Весь вік працюєте, то хоч на старість поживіть для себе… – Ні. Не можу, – тільки відмахнеться бабуся. – Що з того відпочинку? У роботі от якось і час скоріше проходить, і спокійніше. Ну не можу, людоньки, просто безкорисно сидіти. Змалку жила працею, то й тепер доживаю з нею. А що з тої людини, що нічого не робить? Вона уже не жива. Лише праця робить її гідною називатися цим словом – Людина. Слухають односельчани й дивуються – скільки енергії в цьому порепаному, знищеному тілі, але стільки ж завзятості і доброти. Та й перестали дивуватися нашій бабусі і полюбили як рідну. Завжди, коли йдуть повз подвір’я, побажають щастя затятій господині та здоров’ячка. Вона і допомоги від нікого не хоче. Скільки вже й не пропонують добрі люди. Ні, все сама. Не хоче нікого в помічники, бо ж розуміє, що в кожного господаря є своя робота. От уже й нічка підкралася на Катеринине подвір’я. Зайшла до хати. Сіла до столу. Склала важкі стомлені руки в молитві й почала святу розмову. В хаті тихо… Лише свічка миготить від легенького протягу, що пробився крізь віконні щілини й розганяє темряву по кутках. За вікном уже давно зійшла вечірня зірка. Де-не-де чути галасливого коника-стрибунця. Десь від гір відлунюється виття сусідського пса. Та от… Все заспокоїлось. Мати-земля засинає під важким втомленим днем в обіймах тиші. Всі вогники в селі давно погасли. Лише в бабусі Катерини через вікно падає на город тьмяне сяйво мерехтливої свічки й силует жінки в спокої молитви. Старого Петра, її чоловіка, вже давно нема в живих. Ще як були вдвох, то якось веселіше. А зараз що… Одна розрада – син та внуки, яких любить понад усе, які стали сенсом її існування. Та все лише за покійного чоловіка та за синову родину молиться і всю душу вкладає в ті молитви, все материнське серце. І стільки тих молитов переказала, що вже всяке б серце розм’якло від них, такі щирі та задушевні. Не встигла оглядітися за роботою, як уже й зима. Давно такої не було. Завило довкола… Замело. Аж страшно. Мороз жалить усе своїми льодовими пекучими градусами. Проникає в кожну шпариночку. Просто ніде сховатися від його холодного гніву. А Катерині не до того. Все порається по господарці, – бо ж сьогодні святвечір. Та все своїх чекає, рідненьких. Уже кутя доварюється та грибочки, вареники… Дванадцять страв, як то кажуть, та все по бабусиних рецептах старовинних. Вибіжить на дорогу і виглядає діточок. Радіє материнське серце, що сьогодні вже буде не сама вечеряти, а зі своїми кровинками. Ще нема. Нічого. Знову шмигне у хату – і до печі. Вже й вечоріє. Перші сутінки спали на очі, сніг надворі посірів. Усе село ще більше заметушилося. Усі в очікувані свята!.. Де ж вони? Знову вибігла на дорогу та й заглядає вдаль, у ту сторону, що до міста веде. А мороз лютує, як навіжений. Бачить, щось чорніє у сніговому вулику: то зникає, то з’являється знов. Зраділа старенька, заплакала з радості, стоїть, а серце мало не вискакує з грудей… Нарешті… Чорна постать уже біля самої бабусі. – Добрий вечір! Зі святом! – Доноситься замерзлий голос. – Добрий, синцю… – Вирвалося з розпачем із грудей бабусі. – А як там моя мама? Чи вдома? – Слова ледь долітали до її вух, долаючи вітер. – Є, є… Молодець, що приїхав. Йди швидше, дитинко, а то вона вже чекає не дочекається тебе. – Біжу. Ще раз зі святом! Бувайте. – Пішов до сусідських воріт, звідки вже долинало, як родина затягує колядку. – Йди здоровенький… – Мало не зі сльозами вирвалось у бабусі йому вслід, та й почовгала старими чобітьми до свого притулку. Зійшла різдвяна зірка. У кожній домівці сіли до святої вечері. Над селом понеслася луною колядка. Скрізь запанував затишок і родинне тепло. Ні. Не скрізь. Гіркота і біль здушили Катеринині груди. Не могла вимовити ні слова … Ні слова зі святої молитви. Тільки подумки молилася, як завжди щиро. А з очей капали полинові сльози. Молилася за нього … За сина. І все ще чекала. Просто хотіла почути «Мамо!» Як вона за цим скучила… Самотність ріже слух, зір, а найгірше – рве материнське серце… Шум машини за вікном. Вибігла. Боса, без хустини, так, як сиділа. «Мої, мої…» – Засвітились згасаючі очі, а з уст зірвалося з відчаю й радості: «Не забули!..» Стоїть на дорозі й розглядає сліди. Ні. Не до неї. Минули. Червоне світло задніх фар прощально миготіло, зникаючи у тьмі. Зжалося старече серце… Тільки дві сльозинки з-під хустини жалісно дивилися у темряву… Ранок. Сонечко переливається у віддзеркаленні сніжинок, яким щось нашіптує промерзлий вітерець. Різдво!Веселий життєрадісний сміх наближається все ближче до порогу Катерининої хати. У хату ввійшов Іван з важкими пакетами і святковими словами – «Христос родився!» Але тут нікого нема. На столі стоїть холодна накрита вечеря, до якої ніхто не торкався. Ще димиться майже догоріла вечірня свічка. Щось кольнуло в серці. Зрозумів, що його чекали… вчора. «І де ж вона могла піти з самісінького ранку?» – мучив себе питанням, роблячи каву. Відкрились двері. У хату ввійшов сусід і остовпів. Не думав, що тут хтось є, а тим більше він… – Ходи зі мною..! – М’яко приказав Іванові. «Куди?» подумав той, але мовчки пішов по слідах, що «кудись» вели. Просто знав, що так треба… Підсвідомо. Вони вийшли за село. Тут зібралась група людей, які щось стривожено обговорювали, а хто просто зітхав. Підійшли. На снігу лежав труп жінки. Вона була без хустини, боса, посиніла від холоду. Він онімів, відчув як обривається щось глибоко в середині. Впав біля неї на коліна і застив. Мама дивилася на нього теплим живим поглядом, сповненим такого жалю… А на її щоці…залишок болю… замерзла сльоза.