Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Трапляється іноді пером на папері записувати власні думки. Оформляти їх різними літерами, абзацами і крапками. Згадувати минуле і думати про майбутнє. Аналізувати помилки і втішатись перемогам. Трапляється марити мріями, важко уявляючи шлях до їх здійснення. Звичні всі ці речі. Чи не в кожного з нас вони повсякдень і повсякчас. Натомість рідко, ох як рідко пролітають знову і знову перед очима миті події, коли ти зробив крок і всупереч усім побоюванням, про нього не пожалкував… У невеличкому, затишному кафе на гамірній вулиці Олексій любив проводити обідній час. Скуштувати гарячий суп зимою чи щось прохолодне спекотним літом. Сюди часто сходились його друзі, застілля переходило в задушевні бесіди, і, бувало, не зоглянешся, як пролітала година, і знову треба було вертатись на роботу. В той день хлопець ішов обідати туди ж. І злегка поспішав, щоб не затриматись. Зібралось багато справ, і було передчуття, що до кінця дня крутитиметься, як білка в колесі. Ось перед очима замиготіла вивіска улюбленої забігайлівки. Тільки-но він взявся за ручку дверей, щоб відчинити їх, як майже одразу передумав і відійшов назад. Зліва від нього стояла жебрачка, якої ніколи раніше тут не бачив. Старенька, немічна бабуся тремтячою рукою тримала чашку, на дні якої було помітно кілька дрібних монет. Пошерхлі, спрацьовані руки були блідими від холоду. А може, від безсилля і немочі. Вона спиралась на паличку, і стояла, опустивши голову. Здавалось, їй соромно було просити милостиню. Заплющені очі час від часу відкривались, у них читався…ні, не відчай…а дивна умиротвореність, неначе вона змирилась із такою безвихіддю. Повз проходили люди, звісно ж, її не помічаючи. І думали про себе: «Хіба мало таких жебраків в містах по всьому світі? На всіх і кишенькових грошей не вистачить. А тут і самому не вистачає на життя». Олексій кинув у чашку кілька монет, вирішивши, що від цього не збідніє. Бабуся підвела голову, почувши дзенькіт і глянула на хлопчину. Промовила «Спасибі тобі, онучку. Хай Господь благословить», відставила чашку і перехрестила хлопця. Той зайшов у кафе, зайняв вільне місце, замовив обід. А з голови чомусь не йшла ця жебрачка. Хвильку посидівши, Олексій залишив речі і вийшов на двір. Бабуся продовжувала стояти і злегка тремтіти. –Бабусю…давайте зайдемо всередину, погрієтесь, поїсте чогось. А то ж холодно вам…. Старенька знову підвела голову, подумавши, спочатку, що той з неї кепкує. Та хлопець наполягав, узяв її під руки і завів до приміщення. Замовив для неї обід, а на незрозумілий погляд офіціантки категорично змахнув рукою, мовляв, я заплачу. Бабуся глянула на запашний борщ, що поставили перед нею, котлети, рум’яний хлібець…і не змогла стримати сліз. Вони котились, мов горошини. За сусідніми столиками почали раз у раз озиратись в її сторону. В самого Олексія стислось серце, коли він спостерігав за цим. «Бабусю, їжте, їжте, мені не жаль…» І та зачерпнула ложкою раз, другий, третій. Обережно, не вірячи, що це справді її. Хлопець забув про час, про роботу, про термінові справи. Він сидів, не відводячи очей від жебрачки, що просто поволі ставала схожою на звичайну людину. По тілу розливалося тепло, прибавлялося сил, від їжі, що давно-давним не куштувала. Тут пролунав дзвінок мобільного, який вивів Олексія із цього заціпеніння: телефонували з роботи, щоб поспішав іти. Бабуся тим часом доїла майже все, акуратно поскладавши пусті тарілки і прибравши крихти. І не знала, як подякувати хлопчині. А Олексій завершив говорити по телефоні, розрахувався на касі за обід і повернувся до своєї нової знайомої. –Хлопчику…за що ж ти так? Я не знаю, як віддячити тобі… –Бабусю, якщо зігрілись і поїли вдосталь – оце буде краще дяка. Ось, візьміть ще мою порцію, я вже не встигну. Візьміть, візьміть, вдома поїсте. Ви ж маєте де мешкати? Жінка кивнула головою. «А може й немає, –подумав хлопець, –але погоджується, щоб мене не обтяжувати». Олексій попрощався і вийшов із кав’ярні. Тепер його охопив подив з того, що зробив. Як комусь про це розповісти, то не повірять, а якщо повірять, то покрутять пальцем біля лоба. Та все ж, чому він це зробив? Просто так? Такого ще з ним, по його ж волі, раніше не бувало. А бабуся сиділа за столиком в кафе, і відчай в її очах змінився на не менший подив, ніж у хлопця. І вдячність за безкорисливість і доброту. Без презирства, зверхності і відстороненості. Вона витягнула з-під старого, заношеного светра натільний хрестик на ланцюжку – єдине, що збереглось у неї з тих часів, коли згорів її будинок, діти покинули, а сил працювати уже не було. Витягнула і почала молитись Богу, щоб послав здоров’я цьому молодому юнакові, відвернув від нього нещастя, біди й лихоліття. Молилась палко й довго, щоб небесний отець почув її слова. Олексій і далі ходив у те кафе, а бабця чекала на нього, щоб просто з ним поговорити. Він розповідав їй за своєю життя, вона за своє. Дивно, та все ж хлопчина майже став відчувати себе її онуком. Згодом бабусю почала мучити астма, сил ставало що раз менше, та вона старалась, як могла, не показувати цього хлопцю. Бо той і так робив для неї більше за будь-кого в світі. Одного разу Олексій прийшов і побачив, що вона більше не труситься. Окликнув її, та відповіді не почув. Вона застигла з усмішкою на обличчі, немов передчуваючи, що востаннє до неї підходив її названий онук. Олексій поховав її на цвинтарі поряд зі своїм дідусем. А згодом хлопчині прийшло запрошення на роботу в інше місто, і історії цього знайомства прийшов остаточний кінець. Олексій нікому не розповів про свій вчинок тоді. Бо відчував, що мало хто його зрозуміє і належно оцінить. Та закарбувався цей момент у пам’яті на все життя, як і образ жебрачки, що молилась за нього, повертаючи сторицею посіяні для неї зерна розуміння й доброти…
