Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Як тільки Вова і Мар’яна менш-більш вдало вирішили житлову проблему, в першу подалися на Левандівку. Уже кілька днів Гуру на дзвінки не відповідав, і Вова більше чекати не міг. Вирішив поставити його перед фактом і заявитися за вже відомою адресою. Дорогою на Левандівку Вова розповідав коханій, як вони з Васею колись провідували Макса, і які це мало наслідки. Мар’яна відповідала з щирістю на кожне слово нареченого. Вона взагалі була людиною відкритою, доброзичливою, уміла з кожним знайти спільну мову і від душі повеселитися. Слухаючи від Вови про їхні захопливі студентські пригоди, Мар’яна з ноткою жалю в голосі говорила: «Шкода, що ми тоді не були знайомі. Листів в Пацятичі точно було б більше.» І в її слова вірилося. Пара Вови і Мар’яни ламала усі стереотипи про те, що лише стосунки абсолютно різних людей можуть бути гармонійними і щасливими. Їхні натури були схожими. Вова покорив дівчину своїм почуттям гумору, винахідливістю, вмінням міркувати живо, а не шаблонно, оригінальністю і невимушеністю вчинків. Обидвоє не страждали комплексами, і разом скучати їм ніколи не доводилося. Їдучи до Гуру, у обох був піднесений настрій в очікуванні веселої пригоди. «Ось дім нашого Макса,» - з виразом знавця вказав Вова коханій на чотирнадцятиповерховий будинок, поряд з яким їх висадив водій маршрутки. Піднялись на десятий поверх. Удома нікого не виявилось. Вова ще раз набрав номер Гуру, але результат він і так знав заздалегідь. Гуру вже як не брав трубку, то це могло затягнутися на місяці. Вова ще зі студентської лави знав цю другову особливість. Довелось Мар’яну розчарувати. Молоді люди ні з чим спустилися на вулицю. Погожий день так і манив їх ще погуляти на свіжому повітрі. На квартиру повертатися не хотілося. Вова взяв дівчину під руку і повів Левандівкою, куди очі дивилися. Довго мовчати не могли. Вова став розповідати власне про о великого, як той колись штани в шкарпетки заправляв, медитував на парах, сумками тягав до універу бутерброди і як уже довгі роки не може дочитати брошуру про Степана Бандеру. Дзвінкий сміх Мар’яни луною котився довкола і заставляв весь світ оживати, принаймні у Вовиних очах. Мар’яна іще заходилася сльозами щирого сміху на плечі у коханого з чергового його жарту, як Вова помітив у метрах двадцяти від себе знайому постать. Гуру, випрямивши спину і розминаючи руки, намотував посеред вулиці круги навколо металевих дверей. Як тільки повз нього проходила людина, Макс шулікою кидався до неї і урочисто, немов почесну грамоту, вручав візитку. Вова пошепки сказав Мар’яні, хто перед нею. Дівчина, немов до старого знайомого, кинулась до Макса і під враженням розповідей про архаровців здійняла вгору руки: «О великий Гуру!» Гуру не на жарт злякався. Відлягло тільки, коли ближче підійшов Вова: - Макс, знайомся, моя дівчина Мар’яна. - Дуже приємно, - подав Гуру Мар’яні руку з такою серйозною міною, ніби вітався з міжнародним послом. - А мені, ти би знав, як приємно! Вова стільки цікавого про тебе розповідав. - Хто б сумнівався, - повеселішав Гуру. - Тобі чого вдома не сидиться? – втрутився Вова у їхню милу бесіду. - Я працюю. Ось, тримай, може, вам двері металеві потрібні, - Гуру вручив візитку із зображенням дверей і виведеним внизу його телефоном та іменем. Вова одною візиткою не обмежився. Він висмикнув із рук друга зразу з десяток папірців, дістав з кишені ручку, на кожному із них ім’я «Максим» виправив на «Гуру» і разом з Мар’яною став роздавати прохожим. У дівчини продаж ішов краще, ніж у Вови і Гуру разом взятих. Вона підбігала до кожного, усміхалася, бажала вдалого дня, щастя, давала рекламку «найнадійніших у всьому регіоні дверей за найвигіднішими цінами». Люди у відповідь теж усміхалися і з задоволенням брали візитки. Гуру все, що відбувалося, сприйняв не як дружню допомогу, а як підставу і службовий злочин. - Що ви таке робите?! У мене кожна візитка на рахунку, - з жахом сповістив він друзям, коли ті звернулися до нього за новими папірцями. – Це не жарт, а серйозна справа. - І який прибуток приносить тобі ця «серйозна справа»? – з іронією запитав Вова. - Поки що ніякого, - відповів чесно Гуру. – Я ще просто недостатньо працюю. А так на дверях можна заробити непогані гроші. - Тобто ти неповний день працюєш? – не зрозуміла Мар’яна. - Чому неповний? Повний. О сьомій ранку я повинен бути вже на місці і відпрацювати десять годин. - У дощ, вітер, негоду - з розумінням похитав головою Вова, - ти повинен як стовп стирчати біля цих дверей. - А що ти хотів, це – бізнес, - гордо промовив Гуру, немовби досяг уже небачених кар’єрних вершин. – Щоб добрі гроші отримувати, справі треба віддаватися належним чином. - Тільки-от тих грошей ніхто ще не бачив, - зауважив Вова. - Це – торгівля, - захотів Гуру щось розумне сказати, але вчасно зупинився. - І скільки часу ти, торговець, отак стоїш, не при Мар’яні буде сказано, як що? - Тиждень з двома вихідними. - Ого! Без перепочинку, без обіду нормального на одному місці десять годин! – взявся за голову Вова. - Ні, Володимире, я їм, але прямо тут, посеред вулиці. От бутерброди прихопив, - вказав він на сумку поряд з дверима. - Я б з таким сухпайком довго не протягнув, - критично оцінив Вова непросту другову ситуацію. - Хоча часто, ти маєш рацію, такий обсяг роботи буває, що й поїсти не встигаю, - признався Гуру. – Найгірше те, що дуже рано вставати треба, немає часу поснідати. Сьогодні на роботу зранку я голодний і пішов. Добре, що встиг по дорозі пакетик кави купити, так прямо тут, біля дверей, я собі його до рота і висипав. Води-то де візьмеш? - От, Гуру, і в тебе якась кмітливість прокльовується, - усміхнувся Вова. – Іноземець точно би не додумався так вийти зі становища. - А що поробиш? Без роботи нікуди, - скільки раз завчені фрази підводили о великого, але він не переставав до них вдаватися. - Так то ж і роботою не назвеш, - реально оцінила ситуацію на цей раз Мар’яна. - Добре, добре, - заметушився Гуру, побачивши, що знову аргументи підкачали, - давайте прощатися. Вже перевірка йде, як побачать, що я з вами розмовляю, з роботи звільнять. Я завтра, до речі, вихідний. Приїжджайте, зустрінемось і ще поговоримо. - Ми б таким чином хоч врятували тебе від цієї твоєї «роботи», - похитав головою Вова, - але не хочеш, мучся далі задарма, - і він повів кохану в бік зупинки. Наступного дня Гуру знав, що мама збирається в гості до своєї подруги. Щоправда, завжди Макс був удостоєний честі іти з нею і проводити час в товаристві літніх львівських «пань». Він постійно всіх, в тому числі й себе, переконував, що це цікаво, але в цей раз йому дуже кортіло зустрітися з друзями. Під всякими відмовками він таки залишився вдома. Набрав Вову, але той з нареченою був уже в дорозі на Левандівку. Вибір місць відпочинку в районі був невеликий, це міг бути або П’ятий парк, або озеро. Від ідеї про торфовища Гуру відмовився зразу, адже вирішив, що для Мар’яни така дорога буде надто складною. Зупинився на озері і на правах господаря району повів поміж Левандівськими особняками друзів туди. Вова по дорозі прихопив пива, коханій – соку. Гуру, як завжди, від усяких частувань відмовився. Ішли весело. То Вова, то Мар’яна підколювали Гуру в першу чергу через його «серйозну» роботу, а він лише рукою махав. Лунав сміх. Вова ганяв усіх собак, які траплялися на його шляху. Його наречену це не бентежило, хіба що веселило. А от Гуру лякало. Він ледь не на колінах благав товариша не зачіпати собак, а то ще можуть кинутися і покусати. Та з Вови його слова були, як з гуски вода. На озері було людно. Друзі знайшли сонячне місце в самому кінці озера і зайняли його. Мар’яна без всяких сумнівів роздягнулася до білизни й полізла у воду. Гуру закрився. Вова такий його жест сприйняв майже як кровну образу: - Тобі що, моя дівчина не сподобалася?! - Та сподобалася, симпатична, хороша, товариська. Але як так можна роздягатися при всіх. - Ти бачиш, ніхто не дивиться в наш бік. Та й хіба в неї нема чим похизуватися? – облизнувся Вова. - Давай, не будемо про то, - і Гуру зашарівся. Побачивши, що Мар’яна повертається з купелю, о великий підвівся і втік у протилежну від озера сторону. Невідомо, куди б його занесло, але назустріч бігла зграя здичавілих собак, і Гуру зрозумів, що споглядати дівчину все-таки безпечніше. Мар’яна, не соромлячись, загоряла. Та і соромитись не було кого, адже друзі вибрали таке місце в самому закутку озера, що було відділене від натовпу високим очеретом. Гуру? Навіть Мар’яна, що була знайома з ним лишень два дні, не сприймала уже його як мужчину. Це він тільки метушився між травами, стогнав і не знав, куди сховати очі, а Вові з Мар’яною до о великого не було ніякого діла, вони помічали лише себе і милувалися одне одним. Псувати гармонію закоханим Гуру вже мав стаж. Він окликнув Вову. Коли Гуру висловив проблему, яка його хвилювала, реготали і Вова, і Мар’яна. Йому, бачте, собаки, що за очеретом на стежці прилягли, заважають вийти по невідкладних справах. «Та страшно, кинутися можуть,» - цей аргумент Гуру просто вбивав. Мар’яні тепер було не до загару. Вона, накинувши одежу, разом з коханим стала відганяти від Гуру небезпеку. Собак не стало, Мар’яна одягнена, і Макс забув, куди так квапився пройти. Довелось застосувати свою улюблену відмовку, що вдома багато роботи. Друзі його провели, пробували переконати, що ця його робота з дверима нічого не варта, але той лише твердив своє, що хтось та десь там колись там розповідав, скільки грошей на цій справі заробити можна. Вова й Мар’яна лише руками розвели – складний випадок. Та скільки б Гуру не захищав свій дверний бізнес, і там довго протриматись йому не вийшло. Усе прояснила мама. Коли Макса фірма погнала продавати двері вже не в себе на районі, а на протилежному кінці міста, вона вирішила нарешті втрутитися. Гуру, йому то що, торбу на плечі й далі пішов, збирається бідолаха ні світ, ні зоря, коли ще й маршрутки не ходять, пішки долати відстань на роботу. А тут мама! Відчитала скоро, вдома закрила, і було по «прибутковому бізнесу» з усіма перспективами і обіцяними сумами.
Цей твір (друга серія про "о великого гуру") мені сподобався значно більше за попередній і образністю мови, і динамікою сюжету. Але,на мою думку, автор нечітко визначився з пріоритетами у сюжетних лініях: яка з них головна.Цікаво би було дізнатися про подальшу долю героїв
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
