Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Море. Теплі обійми хвиль. Ніжний подих повітря, що вирує навколо. Пронизуюча мелодія тиші. Ласкавий шепіт жовтавого піску. Граційна хода говірких пташок. Яскраво створена ілюзія блаженного спокою гойдає найтонші струни душі, лікує поранені серця. Чоловік, сповнений збудження та енергії, милується морським пейзажем. Його душі здається, що він тоне в почуттях. Очі, огорнуті блиском молодості, малюють романтичну картину. Кожен штрих олівця життя сповнений безмежного кохання і шаленого болю. Цей біль спрямував чоловіка у прірву байдужості. Вперше за шістнадцять років Андрій відчув струмінь позитиву, що пробудив його від рутинного життя. Берегом моря йшла струнка, висока, зеленоока жінка. Її чепурне волосся захоплююче танцювало на вітрі. Пристрасні очі випромінювали загадковість. Сувора темно-зелена сукня підкреслювала вишукану фігуру чарівної незнайомки. Душа жінки купалась у спогадах, а погляд відшукав дорогу людину. Стривожений чоловік і неординарна жінка зустрілися. Їх переповнювали почуття. Вони мовчки розмовляли очима. Пил минулого осів у їхніх серцях. Андрій подарував розкішній жінці білу троянду. - Дякую. Ти не забув?! – порушила тишу зворушена жінка, розглядаючи квітку. - Білі троянди. Твої улюблені квіти. Соню, це закарбувалося у моїй душі, - відповів Андрій. - Минуло шістнадцять років. - А ти й досі така осліплююча і грайлива. - Дякую. В тебе теж чудовий вигляд. Але ти змінився. - Соню, я дуже радий, що ти погодилася зі мною зустрітися, - мовив Андрій. Софія натомість мовчала. Колючий спогад боляче кольнув її серце. - Я одразу впізнав тебе, коли ми зустрілися сім’ями на пляжі. - Шістнадцять років не бачити одне одного. А тут… Така несподіванка… - Тобі неприємно мене бачити? – розгублено запитав Андрій. - Чому ж?! Приємно. Тільки несподівано, - майже пошепки відповіла Софія. - Наша остання зустріч була жахливою. Я образив тебе! Наговорив багато зайвого. Тоді мені здавалося, що я ненавидів тебе. Однак згодом зрозумів, що помилявся. Я ніколи не зможу тебе ненавидіти. Крик твоїх очей переслідував мене. Я не зміг забути твої очі. Сумні і розбиті після моїх образ. Вони щодня катували мене, - болюча правда лилася з вуст Андрія. - Невже мої очі здатні на таке? – з жалем говорила Софія. - Твої очі тут ні при чому. Це все мої необачні слова. Соню, благаю пробач мені, що звинувачував тебе у смерті Надійки, забороняв приходити до могили доньки. - Андрію, ти мав рацію, - сказала Софія. - Я – погана мати. У смерті Надійки винна тільки я. Я завжди була егоїстична і мимохідь нехтувала донькою. Кар’єра стояла у пріоритетах вище сім’ї. Господь покарав мене. Вибач, що моя кара зачепила тебе. - Соню, не картай себе. У тому, що сталося, ми винні обоє. - Андрію, не виправдовуй мене. Це я залишила шестирічну дитину, хвору на астму, під час ускладнень саму, навіть не подумавши, що їй може стати гірше. Конференція про приватні архівні фонди ХIХ ст. стала для мене важливішою від рідної дитини. Після цього мене навіть людиною назвати не можна… - ридала Софія. Обличчям Андрія також прокотилася сльоза. Він пригорнув Софію до себе. Так і стояли в німому зворушенні. Їхні серця розмовляли без слів. - Андрію, пам’ятаєш нашу першу зустріч? – раптом запитала Софія. - Звичайно, пам’ятаю. Вишуканий чорний костюм, ти була єдина в такому. Запальні очі, енергійні рухи та емоційна промова на захисті курсової роботи про роль генеалогії в архівній справі, - купався в спогадах Андрій. - Ти тоді захищав бакалаврську роботу про перспективи розвитку архівної освіти в Україні, - сказала Софія. - Між нами промайнула блискавка. Кохання з першого погляду. Палкі обійми і ніжні поцілунки. - Через рік народилася Надійка, - з болем зауважила Софія. - Ввесь факультет пліткував про наше швидке одруження. Всі заздрили нашому щастю. Ти плакала, що в тебе немає часу на наукову роботу. - А ти заспокоював мене, що Надійка виросте, а я стану професором. Смішні юнацькі мрії! – з сумом говорила Софія. - Чому смішні? В тебе був талант до архівної справи. Ти володіла чуттям архівного пошуку. - Краще в мене був би материнський інстинкт! –Софія знову плакала, пригорнувшись до Андрія. - Соню, заспокойся. Твій стогін і крик очей і так не давали мені жити спокійно. Все минуло. Ми не повернемо Надійку. Але можемо пробачити одне одному всі образи і непорозуміння. Я впевнений, що наша життєрадісна донечка не хотіла б, щоб ми сварилися і дорікали собі. Вибач мені за всі докори і звинувачення. - І ти пробач, що не вберегла Надійку. - Давно пробачив, - з легкістю в серці говорив Андрій. – Знаєш, що через пів року після твого від’їзду з міста я почав тебе шукати, але не знайшов. Ніхто не знав де ти, ні батьки, ні друзі, ні спільні знайомі. Втративши надію, я майже рік пиячив. Моя мама витягла мене з того провалля. Я отримав другу освіту – юридичну. Відкрив власну фірму. Однак жодного дня не забував про тебе. Ти являлася у снах, твій голос постійно лунав в мені. Я усвідомлював, що це не провина. Це кохання! Соню, я досі тебе кохаю! - Тепер це вже не має значення. Ти - одружений. В тебе є маленький син, якому необхідна батьківська ласка і любов! –зітхнула Софія. - Це не мій син. Два роки тому я одружився зі своєю секретаркою. Її чоловік трагічно загинув. Вона залишилася з п’ятирічною дитиною на руках. Одного разу хлопчик прийшов до неї на роботу. Він з ніжністю глянув на мене. Я полюбив його. Ніколи від нього не відмовлюся, але його матері не кохаю. Моє серце лине до твого! –виливав душу Андрій. - Андрію, забудь мене. Я – заміжня жінка. Володя – чудова людина. Він дуже мені допоміг. Ми разом виховуємо сина Андрійка, - відштовхувала коханого Софія. - Скільки твоєму синові років?- запитав Андрій. - Скоро буде шістнадцять. - Соню, зізнайся, Андрій – мій син? Запитання Андрія пролунало зненацька і Софія не знала, що відповісти. Крізь неї пройшов біль. - Ні! Що за дурниці?! - Соню, не бреши мені. В Андрійка на лівому плечі така ж родима пляма які в мене. Нещасна жінка не знала, що має сказати. Зрештою зважилась: - Так! Андрійко – твій син. Я хотіла тобі сказати, вже після розлучення. Це була наша остання зустріч, але ти не вислухав мене. Тепер це нічого не змінює. - Це змінює все! – із запалом кричав розлючений батько. - Андрію,будьмо розважливими! Візьми себе в руки і вислухай мене. Я знаю, що в тебе запальна вдача і серце, сповнене любові. За це я покохала тебе. Саме тому прошу… Благаю! Забудь про нас. Андрійко народився дуже хворий через стрес під час вагітності. В нього проблеми з серцем. Сину не можна хвилюватися. Йому тільки недавно стало краще завдяки старанням Володі. Між ними міцний зв’язок. Андрійко любить Володимира і впевнений, що той – його батько. Одразу після народження сина я вийшла заміж за Володю. Його дружина померла при пологах разом з дитиною А потім у його житті з’явилася я. Він сприйняв мене – як дар долі. Допомагав морально та матеріально. Я тоді тільки починала працювати в чужому місті вчителем у школі. Мені було ніде жити. Володя ж покохав мене. А я відчувала до нього лише вдячність. Все бачу тебе з Надійкою на руках. Її сміх супроводжує мене завжди. Після правди, яку відкрила Софія, запанувала тиша. - Я можу хоча б матеріально допомагати сину? – запитав Андрій. - Це зайве. Володя – кваліфікований гінеколог. Він працює у приватній клініці і пристойно заробляє. Андрійко повністю забезпечений. Тому, якщо хочеш допомогти, то забудь нас. Так буде краще. Андрій з розпачем дивився на Софію. Йому не хотілося вірити, що його Соня може жити краще без нього. Біль і радість вирували в його серці, кохана стояла поруч, але така недосяжна. - Я розповіла Володі правду про тебе. Андрію, ми завтра їдемо. Не тримай на мене зла. Я щиро бажаю тобі щастя в особистому житті. Прощавай! Я ніколи тебе не забуду! – сказала Софія, повернувшись, щоб йти геть. - Зачекай! – зупинив її Андрій. – У тебе залишиться троянда. Вона нагадуватиме про мене. Залиш щось на згадку про себе, - просив Андрій. - Але ж я не подумала… У мене нічого немає, - розгубилась Софія. - Поцілунок! – видихнув Андрій. - Поцілуй мене так, як шістнадцять років тому у студентському парку. - Це завдасть тобі лише болю! - Краще солодкий біль, ніж гірка порожнеча. Софія уже давно зникла з чудового морського краєвиду, а Андрій все ще відчував присмак її мокрого від сліз поцілунку. Ця відпустка залишила у серці нещасного чоловіка значний слід. Вона принесла йому хвилину щастя і втопила у вічному болю.
