Веселі півні - Літературний твір - Конкурсні роботи

Вихідні дні о великого Гуру відбувалися по однаковому сценарію. Зранку Макс зривався ні світ, ні зоря, бігав по квартирі, заварював собі чай із трав незрозумілого походження і невідомого призначення, а потім вирушав у місто. Їхав він у центр майже завжди з однією метою – посидіти в Інтернеті, звісно, якщо це так можна було назвати. Навіть завдання перед собою заздалегідь ставив, що йому від Всесвітньої мережі потрібно, але ніколи до цих завдань не доходив. Починалося все з того, що Гуру перевіряв свою електронну пошту, а далі згадував минуле, коли він реєструвався на усіх підряд сайтах знайомств. Відкриє, бувало, сторінки зі скупою інформацією про себе і пустуючим місцем для фото, похитає головою, чому до нього, такого неповторного і незрівнянного, ніхто не пише, і вже завершувати пора, бо час в комп’ютерному клубі, як і у всьому сучасному світі, це – гроші, а з тим у Гуру не складалося. Про поставлені задачі Макс згадував, коли опинявся за дверима клубу. «Ай, я недобре вийшло, - думав він. – Хотілося якусь кращу роботу для себе підшукати, і не встиг. Чомусь не щастить мені сьогодні…»

«Щастило» ж Максу тоді, коли, сидячи за комп’ютером, йому вдавалося розіслати резюме по кількох фірмах. Він не задумувався, чи може його особа зацікавити роботодавців і наштовхнути їх на думку хоча б передзвонити по зворотньому телефону, а просто вважав свою місію на сьогодні виконаною і край. Якщо залишався час, Гуру відкривав свою сторінку «Вконтакте». Там, як і на сайтах знайомств, нічого особливого не було. Замість фото стояв знак запитання, зацікавлення списав зі свого резюме: кіно, музика, футбол, хоч не цікавився ні першим, ні другим, ні третім. А пишучи інформацію про себе: «симпатичний і цікавий хлопець», взагалі гадав, що перед таким докладним описом жодна дівчина не встоїть. Власне, з такою метою і реєструвався Гуру в цій мережі. Переглядав сторінки різних дівчат і тим, чиї фото викликали у нього природну реакцію, писав: «Привіт. Як справи?» «Привіт. Добре,» - відповідали красуні. Макс цим повною мірою задовольнявся, бо як діяти далі, він не знав.

Взагалі з «Контактом» у о великого не складалося. Соціальна мережа, якою ідеально володіє будь-який школяр, для Гуру ставала чимось на зразок програмування чи системного адміністрування. Одне вивчення логіну й паролю до власної сторінки скільки часу зайняло. А далі почались нюанси: написання і перегляд повідомлень, поміщення фотографій, приєднання груп та додатків і нарешті додавання друзів. Додавав Гуру лише тих, з ким особисто домовився про це заздалегідь, а зав’язати дружбу з кимось із колишніх однокурсників чи однокласників він просто соромився. Дуже дивувався, коли людина, з якою не спілкувався багато років і, яку узагалі пам’ятав розмито, надсилала йому запрошення дружби. Гуру це запрошення обережно приймав, напевне, це єдине, що він добре навчився робити в «Контакті», але зразу з острахом думав, що такого особливого знайомим потрібно від нього, раз додають у друзі.

Дорогою до тролейбусної зупинки Гуру проходив повз знайому йому будівлю, де орендувало приміщення для своєї організації Братство Української Ідеї. Червоно-чорна вивіска перед входом до будинку так і манила о великого зайти всередину. Тому кожного разу він навідував братчиків. В лави Братства Макс не спішився вступати точно так, як і сама організація не спішилася його приймати. Він їй був вигідним лише тим, що без особливих заперечень безплатно згоджувався виконувати різні доручення, які побратими охоче перекладали зі своїх спин на його. Тут не особливо впиратимешся, коли йдеться про ідею. Як і раніше, ці казки діяли на Гуру, немов гіпноз. То цілий свій вихідний лагодить у Карпатах сцену під черговий фестиваль чи концерт, то ходить по підприємствах і клянчить у багатих дядечків спонсорську допомогу для Братства. Якщо в результаті виконання першого завдання було добре, коли сцена, споруджена Максом, не розвалилась, то результати другого виду доручень були відсутніми взагалі. Навіть жалюгідний вигляд Гуру і слізні розповіді про те, як добре заживуть українці, коли переможе ідея, не спонукали бізнесменів розкривати гаманець.

Одного прекрасного вихідного дня Макс вкотре не зміг встояти перед спокусою відвідати організацію. Пройшовши напівтемну підворітню і піднявшись на другий поверх, він постукав у дерев’яні двері, які нічим не відрізнялися від сотень тих, що ведуть до квартир. Вивіски тут вже не було ніякої. Чи то Братство дотримувалось такої конспірації, чи не вистачило спонсорських коштів, невідомо, проте Гуру сюди попадав із закритими очима.

«Офіс», в якому засідало Братство, був переобладнаний зі звичайної квартири. Приміщення займало значну площу, проте його запущений стан вимагав робочих рук. Ремонтом тут і не пахло. Всі недоліки на стінах братчики акуратно приховували під портретами провідників національно-визвольного руху і різноманітною символікою. На це вони дійсно не поскупилися. Інтер’єр був однотонний, переважали кольори пекла, а постійно зашторені вікна несли атмосферу загрози й містики. Із CD-магнітоли на столі в кінці кімнати безперестанку линули пісні Майкла Джексона.

Увійшовши, Макс про всяк випадок похвалив цю музику, не знаючи взагалі, хто її виконує. «Майкл Джексон – forever!» - вигукнули братчики. Гуру зрозумів, що у своїй ввічливості він перегнув палку, і, почувши таке зізнання, архаровці просто б його зацькували, тому до теми музики більше не повертався. Він різко перейшов до обговорення справ Братства і став напрошуватись на допомогу їм. Побратими задумались. З одного боку і завдань таких особливих у них не було, а з іншого просто безглуздо не скористатися шансом, який сам йде їм до рук. Найшвидше ідея з’явилася у Стаса Перфольського, керівника Братства:

- У нас по місту є сім точок, куди буде поставлено по організатору. Кожен із них отримає по відзнаці: або кепку, що кидається у вічі, або яскраву футболку чи плакат. Команди-учасники повинні спочатку за вказаною деталлю відшукати організатора, і чим швидше з цим упораються, тим краще. Далі наша людина роздає їм оці самі веселі завдання, направляє в певний район і чекає, коли учасники повернуться, щоб відзвітувати.

Як хлопці домовились, так і сталося. В день проведення квесту команда зібралася організовано і під керівництвом Севаса пішла шукати людину від Братства у широкій кепці-аеродромі, яка повинна була дати їм завдання. Впорались з цим без проблем. Чи не найшвидше з усіх команд «Веселі півні», а саме так називався загін, в складі якого був Гуру, віднайшли організатора, і той доручив їм пройтися смітниками центру Львова, щоб сфотографуватися там із бомжами.

Пояснивши всі нюанси даної ситуації, організатор віддалився. «Веселі півні» стали радитись. В основному членами команди були студенти молодших курсів та учні-старшокласники, і Гуру з цієї компанії повністю виділявся, хоч йому того не хотілося. Він старався наслідувати своїх побратимів у їхніх різких невиважених рухах, вигуках, але виходило у нього це вкрай незграбно. Вирушаючи на захід о великий ще й нарядився, як йому здавалося, з гумором, тобто надягнув найстаріше і найпотертіше лахміття, в якому навіть за картоплею до підвалу ходити не наважувався. Але й тут вийшов промах, усі представники команди не ставили собі за мету якось смішно одягатися, тому він єдиний був схожим на бомжа і міг зійти для фотографії на фоні смітника.

«Хто ми?!» - заводив свою команду Севас. «Півні!» - голосно відповідали його підопічні. Усі вони були зовсім не проти так себе величати. Капітан назвав, а ті й не заперечували. Можливо, гадали, що це щось круте, типу «тигри», «леви» чи «дикі мустанги», але, скоріш за все, не думали взагалі, а хотіли лиш з розмахом подуріти. У віці сімнадцяти-вісімнадцяти років це природно, а от, коли цим, та ще й із повною віддачею і серйозним підходом, займається людина, яка давно закінчила універ, виникає привід задуматись. В першу чергу їй самій.

Та зараз Гуру було байдуже, що він надзвичайно дико дивиться в цій компанії майже підлітків. Його повністю захопило завдання знайти смітник, і о великий з усіх сил старався виконати цю місію. Виявилась вона не із простих. Адже діяли хлопці не в звичайному спальному районі, а у центрі Львова, який є візитною карткою міста і особливо ретельно доглядається владою. Відшукати пристойний смітник, та ще й з бомжами, тут дуже складно. Севас запропонував пройтися по кількох точках неподалік, але жодного волоцюги там не виявилось. Як на зло, і з парку Франка бомжі, що зазвичай розживаються там порожніми пляшками, зникли. Хоч справді, став Гуру в його «прикиді» і знімайся з ним, скільки хочеш.

Хлопці із команди не зважали, що завдання знаходиться на межі провалу. Вони до цього всього ставились надзвичайно легко і невимушено, сміялись, кричали, штовхали один одного, кликали бездомних по вулицях міста. Гуру ж вболівав за виконання поставленої задачі й поводив себе зовсім по-іншому. «Севастіане, - звертався він до капітана, - що відбувається? Нам вчасно треба встигнути зробити знімки, а твої хлопці не квапляться. Як же командний дух?! Від цього потерпають інтереси команди.» Хотів Севас щось пояснити, але зрозумів, що у випадку Гуру, це – марна трата часу й зусиль. Він і сам розумів, що «Веселі півні» не корову програють, тому такі поривання є лишніми. Його підопічні поводяться так, як і передбачають неписані закони квесту, веселяться самі і веселять прохожих. А перемога тут – другорядне.

Від того, що Гуру заглядав в усі двори і під кожний кущ, бомжів у центрі не побільшало, але цей ентузіазм добряче втомив капітана, який протягом всієї гри йшов поряд. Якщо не вийде зробити кумедне фото на смітнику, думав той, то хоч приколеться зараз по повній із «найстараннішого» учасника. «Слухай, - сказав Севас до Гуру, - нам поставили завдання сфотографуватися біля смітника разом із його мешканцями. Правильно? А що, як проявити кмітливість? Он, бачиш, стоїть міліцейська машина і двоє правоохоронців поруч. Підійди, ввічливо попроси попозувати. Вони не відмовлять. Можливо, й програє наша команда, зате фото вийде оригінальне і з прихованим змістом. З нашого гумористичного задуму все Братство випадатиме.»

«Прошу пана поліціянта до фотографії,» - підійшов Гуру до ментів. Ті видивились на нього так, немовби він щойно сам зізнався у теракті як мінімум. Але їхньої реакції о великий не помітив, і спокійно став пояснювати, що це завдання квесту. «А ти у нас веселун Петросян, виходить? – вишкірився один із правоохоронців. – Документів, звісно, при собі не маєш, та й, судячи із зовнішнього вигляду, без прописки, тому будемо змушені тебе затримати. У відділку всіх нас дружньо смішитимеш.» Гуру злякався, став проситися і відмовлятися від свого задуму. Оглянувся за «Веселими півнями», але їх і слід простив. «Кишені на огляд!» - скомандували менти. Гуру безвідмовно виконав їхнє прохання, дістав звідти ключі від квартири, декілька дрібних купюр і п’ятдесятку зверху. Стражі порядку ключі повернули зразу, а от гроші вилучили. «Для проведення експертизи, - пояснили Гуру, - чи, бува, не фальшиві. А ти поки що можеш бути вільним.» О великий щиро повірив їхнім словам. Треба, значить треба. П’ятами кивав із місця затримання, що було сили.

Коли він прибув до пункту підбиття підсумків змагань, «Веселі півні» якраз отримували своє почесне перше місце з кінця, проте зовсім не були засмучені цим фактом. «Ура! – раділи вони. – За це треба випити!» На тому й порішили. Гуру, щоб не іти з ними, мав тепер вагому причину, яку довго пояснювати не довелось, бо Севас і сам не був прихильником того, щоб брати Макса в їхню компанію. Розпрощались дуже швидко. Гуру став ще щось говорити про підставу з боку Севаса, але той віджартувався, розповів, що й сам колись мав справу з ментами, і нічого смертельного в тому немає. «Ай, Севастіане,» - махнув рукою Гуру й побрів пішки на Левандівку. Іншого вибору у нього тепер просто не було.