Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Повернувшись зі світського прийому, вона вийшла з лімузину і, зачинивши чорні двері з тонованим склом, попростувала до знайомих дверей. Високі підбори, дороге плаття, розкішне пальто, зачіска, модні аксесуари, сумочка з останньої колекції Dolche. Усе свідчило про її приналежність до вищого світу, світу блакитної крові. Не знати навіщо, вона натиснула кнопку дзвінка. Пронизливий звук розколов нічне морозне повітря. Він злякав її. "І чому я дзвоню у власні двері?”- це було перше, про що вона подумала через 5 секунд. І тут вона засміялася. Спочатку тихо, а потім голосніше і голосніше. Закохана парочка, що прогулювалася алеєю в парку навпроти, здивовано зиркнула на неї. Довелося припинити цю істерику і зайти в квартиру. Її рука знайшла на стіні вмикач. Світло залило розкішні апартаменти. Сказати, що квартира була чудовою, це значить нічого не сказати. На стінах висіли оригінали Моне, да Вінчі, Мікеланджело. Підлогу встеляли найкращі килими. Люстра в холі була з чистого кришталю. Втім не тільки в холі, а й в інших кімнатах. Вона з огидою подивилася на це фешенебельне житло. Воно їй остогидло. Хотілося чогось нового, свіжого, яскравого, вільного. Вона залишила дороге пальто і сумочку на підлозі, туфлі закинула під столик і попрямувала до балкону, нечутно ступаючи по м’яких килимах. Вона напилася мокрого повітря і зайшла у вітальню, витягуючи по дорозі все, що їй напхали в волосся в перукарні. Темне волосся водоспадом розсипалося по плечах. Світало. Вона задумливо подивилася на вазу з білими трояндами, що стояла неподалік. Пройшлася кінчиками пальців по її контуру. Ваза була гарна. Прозора з червоним візерунком. Вона посміхнулася, сіла на підлогу і обережно взяла вазу в руки. Не те щоб вона п’яна. Вона точно знала, що сьогодні пила: шампанське, коньяк, вино, віскі, текілу. Вона точно знала, з ким сьогодні танцювала: з племінником двоюрідної сестри свого батька. Вона точно знала, що не зробила нічого неправильного сьогодні ввечері. Вона все виконувала так, як треба: віталася з ‘’крутими перцями’’, фальшиво жартувала і сміялася з тупих жартів, була люб’язною з тими, хто до неї підходив. Вона все робила правильно. Ні, вона не була п’яна. Їй просто хотілося щось зламати. Зламати так, як зламали сьогодні її: "У вас рак”. Так просто сказав лікар із удавано-співчутливим поглядом сірих очей. Вона підняла вазу над головою, хоча руки трохи й трусилися, і з замріяним виразом блідого байдужого обличчя щосили кинула її об підлогу. Атоми скла розбіглися хто-куди. Вона усміхалася. Вона ламала скло. Як шоколад. Вона не боялася болю, бо його там не було. Гострі шматки з тупими кутами впивалися в долоні. Істерика ніяк не закінчувалася. Нерви були як розтягнуті м’язи. Боліли і ніяк не хотіли повернутися на місце. Кров капала на білі троянди, на білий килим і на білу підлогу… Хтось подзвонив у двері. Вона спокійно піднялася на ноги і пішла відчиняти, не знаючи навіть як пояснить скло і кров на руках, але твердо розуміючи, що треба далі грати в цьому маленькому театрі з назвою життя, бо не відчинити двері буде ознакою поганого тону…
