Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Якби мене спитали: «Що таке життя…?», яка ж була б моя відповідь? Життя? Що це таке? Гра, забава, вигадка, щастя чи просто радість? Дивний світ нам дістався від нього - Бога. Ми, люди, маючи все, що потрібно для щастя, хочемо все більше й більше, але самі забуваємо повернути голову назад і сказати: "Дякую!" , просто подякувати Богові за те, що у нас є. Світ простий, треба просто віддатися почуттям. Чому ми так не робимо? Що нам заважає? Виховання? Принципи? Свідомість? Маячня… Ми, люди, дивні, адже так? Щодня прокидаємось вранці, змушуємо себе вилазити з теплого ліжка і йти у ванну кімнату. Потім п'ємо чай або каву і вічно поспішаємо кудись. Але куди? Не важливо: вчитися, на роботу, в кафе чи просто по справах. Ми постійно почуваємося самотніми. Нам хочеться бути кимось важливим у цьому житті. Ми біжимо, поспішаємо, метушимося, міняємо автобуси, електрички, але це відчуття порожнечі нас не залишає. Ми всі шукаємо щось і ніяк не можемо знайти. Що це? Дружба? Кохання? Надія? Але надія на що? На краще життя? На життя без болі і розчарування? А хіба можна пояснити, що таке розчарування? Воно відбувається в голові, коли вже немає ні почуттів, ні емоцій. Ми дивні. Нам є, що сказати один одному, але ми всі мовчимо, вважаючи, що ніхто навколо не зрозуміє нас. Мовчимо, думаючи, що люди навколо нас – це стадо, яке не зрозуміє, не допоможе, не підтримає. Ми дивні люди. Кожен день одне й те саме, одна заїжджена, банальна схема, так однотонно, так сумно. Важко жити в такому світі. Ми дивні люди. Ми дуже дивні... Минулого не повернути, майбутнього може не бути, тому треба жити теперішнім. Давайте жити теперішнім! Вибіжімо на вулицю і крикнем, що любимо життя, що любимо маму і тата, що обожнюємо друзів. Чому просто не можна цього зробити? Чому ми не так часто говоримо: «Я кохаю тебе…», - як би хотілось? Чому ми постійно живемо в страху? І чому ми боїмося втратити кохану людину? Можливо, ми просто боїмося жити наодинці? Напевно, так і є… Адже жити з думкою, що ти будиш до смерті один, що не буде людини, яка допоможе, піднесе стакан води, приласкає добрим словом. Від самотності ми почуваємо душевний біль. Забиваємося в куточок і шукаємо позу, в якій менше болить, ховаємося під одіялом і затримуємо дихання, хочемо розчинитися, перестати існувати. Правда, таке з вами було? Ми живемо в такому світі, в якому ніхто не хоче терпіти біль. При любому дискомфорті ми біжимо за анастезією, дорікаємо Богу за все. Але ви не задумувались, що життя без болі не життя? Ми стаємо просто ляльками, маріонетками долі, які нічого не відчувають. Знаєте, думаю, що правильно говорять: «Якщо мені боляче, значить я живу». Адже, коли ми хочемо перевірити чи ми спимо - ми щипаємо себе, щоб відчути біль. А чи є в ній сенс? У наш час люди часто впадають у депресії. Частіше це через проблеми у сім`ї, через нерозділене кохання, через самотність. Вони могли би просто обійти цю перешкоду під назвою «стрес», але вони все більше і більше заглиблюються у свої проблеми і самі ж від того страждають. Люди запевняють, що їх життя втратило сенс, їм немає для чого жити, вони такі бідолашні, пригнічені, знедолені. Кажуть, що їм немає для чого жити, а це ж не так. Життя просто втратило свої кольори, але це ж просто так звана «чорна смуга», вона обов`язково зміниться на «білу». І смерть – це не кінець життя, це перехід в інший світ. Можливо, життя після смерті існує? Вірогідно там буде ще краще ніж тут, на Землі? Це лиш здогадки, але давайте вірити в краще. Коли я помру, не хочу, щоб мене оплакували. Я бажаю, щоб люди жили далі, щоб знали, я буду дивитись на них зверху і лагідно, ніжно так посміхатись, а вони просто усміхнуться мені у відповідь. Просто вірте… Що таке віра? Для мене віра - це визнання чогось без фактів, без перевірки, це почуття всередині нас, очікування чогось кращого, сподівання на прекрасне майбутнє. Одного разу мені розказали притчу про віруючого та невіруючого: У животі вагітної жінки розмовляють двоє немовлят, один віруючий, інший ні. Один запитує іншого: «А ти віриш в життя після пологів?». Віруючий: «Звичайно, всім зрозуміло, що життя після пологів існує! А тут ми, щоб стати сильними і готовими до того, що нас чекає потім ». Невіруючий: «Це все дурниці! Ніякого життя після пологів немає! Хіба ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати?». Віруючий: «Ну я не знаю всіх деталей... Там, напевно, буде багато світла, радості ... І ми зможемо, наприклад, їсти своїм ротом!». Невіруючий: «Та це смішно! У нас є своя пуповина, вона нас годує... Звідти ще ніколи і ніхто не повертався! Життя просто закінчується родами!». Віруючий: «Ні! Я точно не знаю, як буде виглядати життя після пологів, але в будь-якому випадку ми побачимо маму! Вона подбає про нас!». Невіруючий: «Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться?». Віруючий: «Та вона скрізь! Вона навколо нас! Завдяки їй ми живемо! Без неї ми ніщо!». Невіруючий: «Це повна нісенітниця! Я не бачив ніякої мами, тому очевидно, що її просто існує!». Віруючий: «Я не згоден! Адже іноді, коли все затихає, можна почути, як вона співає ... Відчути, як вона гладить наш світ... Я вірю, що наше справжнє життя почнеться після пологів!». А ви вірите?
Мелодія життя лунає. Перший акорд, другий акорд, третій акорд. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Думки бігають. Туди - сюди, туди - сюди, туди – сюди. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Слова путаються. Слово раз, слово два, слово три. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Годинники цокають. Тік – так, тік – так, тік - так. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Серце калатає. Тук - тук, тук – тук, тук - тук. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Сльози капають. Сльоза раз, слоза два, сльоза три. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Душа тріпоче. Вдих – видих, вдих – видих, вдих – видих. Постійно. Набридливо. Безглуздо. Мелодія завмерла. Думки зупинилися. Слова пропали. Годинники збилися. Серце затихло. Сльози припинилися. Душа злякалася. В голові одне – спокій, переродження, нове життя, свобода…
мені дуже сподобалося) особливо слова в кінці і про вагітну жінку) дуже мило, несподівано) ти знаєш, це дуже гарний твір і в тебе добре вийшло передати настрій, основну думку, свої почуття, думки про це) круто) я сподiваюся, що ти переможеш)
Шкода, треба було цей твір у номінацію "Журналістська робота" як есе подавати. Там щось бракує хороших робіт. Точно було б перше місце. Ну і тут може бути, але тут і так багато творів що на премію заслуговують...
