Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Свіжий подих вітру…він завжди тішив її, особливо восени. Вона любила осінь. Любила золотаві барви на деревах, шелест листя, все ще лагідні, проте уже холодні дотики сонця. Ніщо не могло замінити їй прогулянки ранковим містом. Вона нічого не шукала у сутінкових обріях, просто ходила вузенькими вуличками доки не з’являлись на них перші перехожі. Коли на вулицях ставало людно, вона йшла додому, зачиняла двері і залишалась наодинці з своїми думками, своєю уявою…Вона мала руде-руде волосся, була невисока на зріст, дівчина була така бліда, що якби вона гуляла по місту вдень, усі неодмінно б подумали, що вона хвора. Зате очі, о що то були за очі! Ці блакитні очі були наче клаптики неба, таємно вкрадені великим майстром для завершення його творіння. В них відбивалася уся її душа, лише поглянувши Ліз в очі можна було одразу прочитати її думки, та ніхто туди не дивився… Ніхто не знав, що відбувалось за зачиненими дверима будинку №7. Ніхто й не хотів знати, бо мало хто знав, що там взагалі хтось живе. Лише сусіди знали, що там мешкає дівчина на ім’я Ліз. Вона мало спілкувалась з однолітками, сусідами, весь час приділяла навчанню, читанню книг, прогулянкам на самоті. Ні, вона любила людей, любила спілкування, але її вважали дивакуватою, тому вона соромилась щось говорити коли її не питають. А її й не питали…Після загибелі батьків Ліз стала зовсім самотньою, у неї не було друзів, не було кому вилити увесь свій біль. Хоча ні, у неї була подруга, одна-єдина людина у містечку, котра знала усе про Ліз. То була Еліс – ровесниця Ліз. Вона була висока, струнка, темноволоса латиноамериканка, її не любили жителі міста через її походження (батько був п’яничкою, від чого й помер, а мати заробляла прибираючи вулиці), часто зневажали та насміхались. Тому Ліз, котра знала що таке самотність, і стала її близькою подругою. Еліс завжди була поруч, коли була потреба, вона завжди знала що сказати, що зробити, як допомогти. Вона знала коли Ліз хоче побути сама, коли хоче щось сказати, бачила по очах, коли у її подруги визріла нова ідея. Вона знала про Ліз усе… Та повернемось до Ліз. Того дня вона сиділа в кімнаті чимось схвильована…Її мучило дивне передчуття, передчуття чогось неминучого і жахливого, але вона не ще не знала чого. Вона підійшла до вікна і довго вдивлялась у далечінь. Вона когось чекала, чогось очікувала. Усе тіло завмерло від очікування і хвилювання, серце шалено калатало в грудях, немов хотіло вистрибнути і піти на пошуки тієї невідомості, що так схвилювала Ліз у той момент. Раптом дівчина згадала те відчуття. Так це було саме воно. Ліз уже відчувала це. То було передчуття смерті, саме воно її мучило у день загибелі батьків. «Але чого саме зараз? Хто?» - крутилось у неї в голові. Еліс довго не дзвонила, хоч мала зайти… «Еліс…» - пролунав голос десь всередині Ліз. Від цього у неї затремтіли руки. Вона повільно підійшла до письмового столу, сіла на стілець, взяла папір та ручку й почала писати: «Щось насувається, страшне, незворотне. Те, що лякає мене. Я відчуваю його. Спогади про батьків і про день їх смерті привели мене до нестерпної думки про лихо, що тихо підкрадається, щоб знову пронизати серце вогненним мечем болю і розпачу. Я хвилююсь за Еліс - вона обіцяла прийти, але так і не прийшла. Мабуть забула. Але ж вона ніколи не забувала про мене! Де ти Еліс, люба моя Еліс? Невже те недобре передчуття забере її у мене? Але за що? Чому саме її? Чому у мене ти маєш забрати?» - Ліз ледве дописала останні слова. Сльози наповнили очі, вона не мала сили їх більше стримувати і заплакала, щиро як дитина, голосно схлипуючи. Вона довго плакала, адже сумні думки її дуже вразили. Вона не могла уявити собі життя без Еліс, бо та стала для неї другою сім’єю, підтримкою, вірною подругою, другим «я» Ліз. Раптом усі думки обірвало оголошення по радіо. Холодний, байдужий до усього голос повідомляв про зникнення високої, стрункої, чорнявої дівчини. Решти слів Ліз не чула, просто не хотіла чути, вона почула, на її думку, підтвердження своїх найжахливіших думок і побоювань. Ліз знову взяла до рук ручку, почала швидко щось дописувати, до попереднього запису на мокрому від сліз аркуші. В той час Еліс думала чи правильно вона вчинила. Це вона дала оголошення на радіо про своє зникнення. Ні, вона не хотіла познущатись над Ліз, не хотіла робити їй боляче, Еліс і в думках такого не мала. Того дня їй зателефонували, дивний голос, з якого важко було визначити стать особи, спочатку довго розпитував Еліс про життя, справи, захоплення. Далі незнайома особа спитала й про Ліз. А потім пролунало безліч, на думку Еліс, неправдивих і нереалістичних фраз, що ставили під сумнів щирість і правдивість Ліз у ставленні до Еліс. А потім голос зник. У голові дівчини залишилось відлуння його слів. Вона не вірила жодному слову незнайомого голосу, проте ця розмова так міцно закарбувалась у її пам’яті, що помалу у душу Еліс почали закрадатись сумніви. Тоді вона вирішила все перевірити. Вона не збиралась розігрувати виставу про зникнення. Просто дала оголошення і через годину планувала прийти до подруги й подивитись на її реакцію. Еліс не знала про страшні передчуття Ліз, тому сподівалась, що побачить її заклопотану, засмучену, в сльозах – це б і було єдиним і найціннішим доказом того, що телефонний дзвінок був спробою звести наклеп на її найвірнішу і найщирішу подругу.та Еліс ніяк не сподівалась того, що вона побачила, прийшовши до Ліз… За півгодини після оголошення на радіо, Ліз дописала листа, підписала: «В пам’ять про Еліс», залишила його на столі. Вона одяглась, але занадто легко як для осені: легке оксамитове плаття і накидку. Дівчина пішла з дому, навіть не зачинивши дверей (знала, що туди все-одно ніхто й ніколи не зайде), і попрямувала до моста. Під мостом текла чудова річка. Вода в ній була настільки прозора, що ріка здавалась геть мілкою, хоч насправді глибина була чимала. Ліз стала на поручні, вона не вміла плавати, тому довго вагалась. Вона знала, що міст високо над річкою і вона помре лише від самого удару об воду, проте страх все ж переважав. Та, згадавши про найбільшу і найважчу її втрату, про Еліс, про її милу подругу, вмить забула про сумніви. Ліз зробила крок уперед – полетіла. Руді пасма волосся ніби злились з течією і понесли дівчину в царство Вічності. В той час на мості було багато людей, та ніхто не бачив як вона зробила свій крок назустріч смерті. Лише коли течія понесла її всі помітили красиву дівчину, що, здавалось, не померла, а просто спала, а пустотливі хвилі викрали її, граючись, і не повернули… Еліс зайшла в будинок №7, двері були незачинені. Вона сподівалась побачити в кімнаті Ліз, сидячу за столом в задумливій позі з ручкою в руці. Та Ліз не було. «Мабуть мене шукає» - подумала, вирішила зачекати подругу . Еліс сиділа перед столом годин з п’ять, почала хвилюватись за подругу. Вона не побачила листа Ліз. Дівчина зібралась йти додому, на порозі озирнулась і помітила на столі невеликий клаптик паперу. Вона прочитала назву: «В пам’ять про Еліс», від чого їй стало моторошно, ніби вона напере знала, що там написано. Проте Еліс розгорнула записку. Вона довго читала записку, перечитувала її знову. На очі навертались сльози. Ліз писала про своє передчуття, сумніви, страхи, про втрату батьків. Найбільше було написано про Еліс, про її смерть, про сенс життя без неї, без тої єдиної спорідненої душі, без якої робити тут, серед живих, нічого. Та найбільше зворушили і вразили Еліс останні слова записки: «Якби мене спитали, чи була я щаслива, я б відповіла упевнена, що була. Це щастя дарувала мені вона, Еліс, єдина людина, котра мене розуміла. Але тепер її нема, мої передчуття справдились. Я віддам усе, що маю, навіть життя, лиш для того, щоб вона бодай торкнулась рукою цього листа. Тому прошу покласти його зі мною у землю, я їй його передам.» Еліс завмерла. Лише тепер вона нарешті зрозуміла, що це вона винна у смерті подруги, зрозуміла, що даремними були її сумніви. Вона підвелась, хотіла піти на пошуки Ліз, сподіваючись, що вона ще жива. Листа забрала з собою. Дівчина попрямувала до моста – улюбленого місця Ліз. Там був великий натовп людей, що оточував лікарів, котрі марно намагались врятувати дівчину, котру щойно витягли з річки. Еліс підійшла до натовпу, розгледіла лише клаптик чорної оксамитової сукні, що так любила її подруга. Вона продерлась крізь натовп до своєї Ліз, кинулась до неї, обійняла, поцілувала холодне чоло й прошепотіла єдине слово: «Пробач»…
