Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Якби мене спитали ,яке на смак літо ,я б, напевно, недовго думаючи відповіла,що воно малинове ,з гірким присмаком полинового цвіту. Його терпкий поцілунок залишається на моїх губах аж до блідої зими, коли мороз позбавляє будь-яких почуттів. Я завжди хотіла сховати частинку літа у долоню ,мов метелика ,і відчувати , як б’ється його серце у мене в руках. У такі хвилини моє «я» буде засоромлено мовчати, лише, може, намалюює сюрреалістичний портрет тиші у підсвідомості . Я випущу літо на волю якогось холодного осіннього дня . Зачиню вікна і двері,сяду на підлогу, розкладу спогади у хронологічній послідовності і буду торкатися тендітних струн минулого.Повернусь у часі .Спробую обманути годинник. Буду згадувати, як оксамитова трава вкривала землю, а вітер розчісував її коси . Як день котився під ноги і розбивався об мої кроки. Згадуватиму, як сиділа в самій середині зеленого моря і ловила мрії віями. Як закарбовувала в пам'яті химерні візерунки неба, відчувала, як хмари будують фортеці перед грозою. Як асфальтованими дорогами у місто вривалась босоніж ніч, а її темні шатии ніс вечір. Вона стікала з мокрого волосся, текла артеріями, несла отруту, повільно вбиваючи час. Світлофори миготіли божевільними тінями, проте ніч не зупинялася. Каву з корицею і запашними спогадами пили зорі, а потім складали небо у сузір'я. Якийсь дивак намалював там вітражні стіни без вікон і дверей .Та коли комети приземлялись на дахи хмарочосів, шматки безглуздого мистецтва розбились на тисячі кульбабок. Сон стукав у кожні двері і залишав духмяні квіти біля ліжка. Зранку їх ніжними руками забере світанок , щоб заквітчати золоту осінь . В ту хвилину літо втече від мене , за обрій і я більше не буду відчувати його серцебиття , а тільки засну під мелодію спогадів. Закутаюсь в мрії . Шелестом листя мене розбудить жовтень. Знаю, що коли лихоманить літом, то це вірус передався мені повітряно-крапальним шляхом від нього. Нажаль, в таких випадках медицина безсила. Жовтень приніс мені яблука разом з листами від серпня у капелюсі. Давно я не отримувала ромашок у конвертах .Усміхаюсь очима жовтню . А він мовчить. Холодними руками обпікає душу і крізь відкрите вікно йде на вулицю. Цілує кожну хризантему в чоло і разом з вечором біжить у небо . Він ще прийде… Осінній холод. Здається, що іній вкрив підлогу і б'є струмом. Слова замерзають, так і не злетівши з губ. Буденність мокне під дощем , і я разом із нею. Немає мого літа , і серпень не пише більше листів. Вже давно дерева роздирають небо голими гілками ,а від нього жодної звістки. Лише деколи сняться його зелені очі , поля його, луги, озера, ріки. Сміється золотоволосий жовтень. Біжить до мого вікна. Серцебиття настільки сильнее, що здається, ніби цілих дев'ять сердець стукають, а не моє одне. Пальцями торкаюся мокрого повітря . Слухаю жовтневу тишу. Німими поглядами запитую про ромашки, а у відповідь отримую – хризантеми. Розповідаю, що лікуюсь від лихоманки малиновим варенням та полиновим чаєм і що долоні мої, як і колись, теплі. Сміється золотоволосий жовтень. Бере за руку і веде на вулицю: на спалені алеї, на попелясті хмари. Іду попереду, не дивлячись на нього, ногами перебираю листя. Жовтень дихає мені в спину, наздоганяє мої швидкі кроки, холодними руками обпікає душу. Усміхаюсь йому очима. Йдемо в парк. Там прочитаємо листи від серпня і втопимо в калюжі сонце.
