Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Якби мене спитали як пахне смуток я б відповіла дощем і обпаленим осінню вже гнилим листям,який нагадує про швидкоплинність часу й не дає розслабитись. Приємним запахом смерті вкрилась все навколо, воно ввібрало його в себе й живе з ним. Невпинним вогнем палає осінь. Вона обпалює листя й скидає його до низу,до землі неначе намагається зігріти її, захистити від холоду що обгортає ту колючим дротом. Притулившись до дерева й пожовклої вже неживої трави вбирає в себе останнє тепло сонця, ніжний спогад літа. Він лежить нерухомо й повільно проте назавжди розчиняється в пітьмі. В цих зелених очах живе літо, яке сидить нерухомо на покривалі трав. Це дівчина з волоссям кольору переспілої пшениці. В очах її цвіли луги й з пітьми пробивались промені світла. У них всередині був цілий всесвіт, але він був замалим для неї. Дівчина сиділа непорушно. Теплий літній вітер цілував її ніжні губи, сонце обпікало шкіру. На щоках й носі виступали ледь помітні веснянки немов загорялись нові зірки. Небо було домом для неї , але без стін, без обмежень. З очей дівчини вилетіла сльоза, впала на долоню й розбила тишу. Душу роздирав смуток, було боляче дивитись як помирає її світ. Вона впала на землю й просто хотіла згнити,просто зникнути як усе що мало для неї значення. Кожен подих відбирав сили. Тіло стало ватяним, не своїм ,чужим. Осінь, яку тримала за руку смерть дісталась й до неї… Все навкруги стало тьмяним і не потрібним, як і саме літо. Холодне повітря перемішане з пожовклими запахами обпікає легені, не дає дихати. Сутеніє. Вулиця повна людей, які просто йдуть невідомо куди невідомо навіщо. Сумно, дуже сумно. Край дороги якісь квіти чи то дикі, чи вже призвичаїлись до шуму міста, вони стали частинкою поля посеред бездушного асфальту. Тендітні й ніжні вони не знають що опинились не в тому місці і не в той час, все одно їх затопчуть, як непотріб. Дивлячись в їхні обличчя бачиш спокій усього світу зібраний в ті дрібненькі пелюстки та їх глуху ненависть до всього світу, що змішалась з німою приреченістю й покірністю смерті. Вони виросли на тому, на чому інші вмирають, з землі закутаної в цемент. Їй важко дихати,їй важко жити. Вони це останній залишок літа. Ці квіти росли неначе провісники пекла, які виросли із зла й ніщо інше породити не зможуть. Проте дивлячись на них бачиш красу, можливо оманливу, яка безщадно дивиться на всіх і на все. Їхні тоненькі стебельця безпорадно зігнулись від холоду. Схиливши голови й вже не маючи сил боротись слухняно марніють, вони як ніхто вміють прекрасно й без жалю вмирати .Осінній вітер без почуття вини здирає з них тендітні листочки, його подруга сіра вбивця мить без почуття вини відраховує останні хвилини життя. Спокій заполонив небо й з каплями дощу стікав на землю. Та захопити й її йому не вдавалось там все жило точніше існувало, не залишаючи після себе нічого й не сподіваючись ні на що. В людських жилах пульсує пустота яка вже давно заполонила їхні душі, стала їхньою кров’ю. Все живе ховалось від спокою :хто під парасольками, хто в будинках, та були ті хто віддавався йому повністю й разом з вітром танцював під ним. В калюжах відбивалось світло маленького сонця. Одного з тих кого зняли з неба причепили до стовпа й називають ліхтарем. Спокій перемішаний з дощем змивав бруд з людських душ й ставав болотом, розтікався по землі. Свою темну парасольку знайшло й небо, проте забуло зорі.
