Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Якби мене спитали, що для мене означає Батьківщина
Моя Батьківщина - Україна. У відповідях на питання про відчуття батьківщини, звичайно, присутні акуратні білі сільські хатки з лелеками на дахах і вишневими садками навколо, прозора, як скло, ріка, блакитне небо зі співаючим у ньому жайворонком... Ці уявлення - тільки зовнішні ознаки моєї рідної землі. Вони милі серцю, тому що повертають нас до дитинства, у село, де жили або живуть наші дідусі, бабусі... Для мене Батьківщина – це, насамперед, те, чим можна пишатися. І в нашій нелегкій історії, і в дні сьогоднішньому. Це те, за що в мене болить душа, як у кожного справжнього патріота. Це те, за що не соромно перед чесними людьми своєї країни і перед усім світом. Країну міняти не можна, не можна її вибирати, так само, як і вибирати батьків. Де людина народилася, там вона і повинна прожити життя, пройти свій шлях. Сьогодні під небом моєї землі сяє сонце, задивляються в чисте небо сині очі річок та озер. Так, звичайно, нам ще далеко до створення нового вільного суспільства, що не знає лиха, але перші кроки у цьому напрямку вже зроблені. Багато разів я замислювалась: що можу зробити я для добробуту своєї країни? Як виконати свій святий обов’язок - відродити батьківщину для новітньої слави, для щастя, для злагоди? Все минає у цьому світі. Минає життя, спливає час кудись у безвість, молодість перетворюється на старість. Повільною, але впевненою ходою крокує історія. Тож яким чином полишити по собі яскравий слід, незаплямовані спогади? Молоді повинні вчитися, вивчати історію, щоб у майбутньому не допускати помилок нашого уряду. Кожен з нас піде дорогою свого життя, створить сім’ю, хтось побудує кар’єру. Але одні, так і інші повинні запам’ятати: щоб вони не робили, це обов’язково вплине на подальшу долю країни. Виховувати дітей треба з розумом, бо діти - це майбутнє кожної держави, вони повинні знати українську мову, шанувати свою величну історію, поважати віковічні традиції. Їхнє безпечне життя, здоров’я, щастя, добробут - завдання, що стосується всіх. Будуючи свою кар’єру ми, також звертаємо увагу на те, яку користь вона дасть нам, нашим дітям та державі. Я розумію, що необхідно піднімати вітчизняну економіку, виробляти більше високоякісної продукції для наших людей, не переповнювати ринки імпортними товарами. Та чого , ж не розуміють цього інші ? Чому, злякавшись труднощів, емігрують за кордон? Я часто замислювалася над питанням чому вони так роблять, хоча так і не зрозуміла. Пригадувалося, як Тарас Шевченко, знаходячись у вигнанні, у віршах молив, щоб хоч легкий вітерець з рідної України прилетів у сухий казахський степ, де він мучився, але не каявся. Та хіба тільки Кобзар страждав удалині від батьківщини? Скільки людей, знаходячись на чужині, рвалися душею до рідних місць, до рідних облич? Нинішні від’їзди не вигнання, а еміграція з якихось мотивів. Але я думаю, що це все одно вигнання, тільки добровільне .Єдиний мотив, що, мені здається, може виправдати від’їзд з рідної землі - це загроза життю. Іншого прийняти і зрозуміти не можу, хоча знаю, що люди прагнуть краще жити, і це їх право. Кожен ставить на важелі всі "за" і "проти" та робить для себе вибір. "Економічна еміграція" ... Від однієї цієї зневажливої назви стає боляче. Чи розуміють ці люди, що, коли вони наситяться матеріальними благами, перед ними постануть інші проблеми, вирішувати які в чужій країні важко. Тому що, скільки б років ти не прожив на чужині, ти так і залишишся емігрантом, а значить - чужинцем. недарма письменник В.Максимов, сам знаходячись поза батьківщиною, чесно зізнався : "Еміграція - це програне життя ". От зовсім свіжий ы реальний факт життя емігрантів : нещодавно в рідне місто з Чикаго приїхала погостювати одна знайома моїх батьків, що виїхала в США в 1995 році, і не впізнала місто, бо воно на її думку, змінилося у кращий бік за ці роки. Їдучи, вона вимовила сумну фразу : " Тепер у мене нема "мого" міста. Це - я не впізнаю, а Чикаго так ы не став моїм". Це ми, живучи тут, усі зміни бачимо, звикаємо до них. І місто в новому обличчі залишається нам рідним. Україна – Батьківщина моя. Коли задана така тема, то мені хочеться поговорити не тільки про красу української землі, не про її героїв, не про її багатства. Про це усі знають, і цим пишається кожен. Хочеться подумати про сьогоднішні проблеми моєї країни. Наш народ століттями не мав своєї державності. Чи так це? 24 серпня 1991 року був зроблений такий крок, якого не зміг би зробити народ, що не прагнув століттями до незалежності і не мав досвіду державного устрою. Ще в дев‘ятому столітті східнослов’янське об’єднання навколо Києва створило могутню і цивілізовану країну – Київську Русь. Протягом двох сторіч українська державність існувала у вигляді залежного Галицько – Волинського князівства. Зразком демократичної держави була наша славна Запорізька Січ. Те, що ці спроби побудувати суверенну державу не принесли успіху, має своє історичне значення. У 1991 році Акт про державну незалежність на референдумі підтримала абсолютна більшість жителів України. Таке не могло трапитися без історичного досвіду, що сформував в українському народі прагнення мати свою незалежну державу. Але прийняття Акта про незалежність – це тільки перший крок до державотворення. На споконвічне питання « Що робити?» є, по-моєму, одна відповідь: починати треба із себе, з виховання в собі почуття відповідальності. Треба розуміти, що ніяка гарна влада, ніяка фінансова допомога Заходу і всесвітньої української діаспори не зможуть створити для нас багату і квітучу країну. Кожен чесний громадянин повинен нести відповідальність за побудову нової багатої країни. Відповідальне ставлення до своєї праці повинне стати нормою життя, боргом перед батьківщиною. Можуть заперечити : «Від нас мало, що залежить. Ми ж не влада». Це застаріла точка зору. Якщо дотримуватись її, то ніяких зрушень у кращий бік не буде. Чому це ми не влада? Хто обирає владу? Ми. Від чийого вибору і депутати, і президент у повній залежності? Від нашого. Так, що ми, виборці, і є вища влада в демократичній державі. Зараз, можливо, немає того рівня життя населення в країні, який повинен бути, але були і гірші часи, коли Україна не була ще самостійною державою. Саме тоді її спіткало найбільше лихо – винищення народу, що є її найціннішим багатством. Найбільше у Радянському Союзі було винищено інтелігенції, зокрема письменників, які виховували свідомість нації та примножували культуру рідного народу. Уярмлені нації приречені мати своїх месій в образі поетів, аби не змарніти духовно, не канути у безодню віків. У російській і австрійській тюрмах народів Україна спромоглася народити собі і Кобзаря, і Каменяра, і Лесю Українку. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані усі відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Сувора й важка була доля нашої України. Билася вона у тяжких путах, мов народжена для сміливого польоту орлиця. І в найскрутніші для неї дні не залишали її діти, яких вона наділила розумом, душею, тонкою і чуйною. Вони звеличували рідне слово, не давали йому канути у небуття : О слово рідне! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. О.Олесь. «О слово рідне! Орле скутий!» Письменники, актори, історики, співаки звеличували рідну землю своїм талантом,підтримували у найтяжчі хвилини, били на сполох з приводу майже цілковитої русифікації на сході, уярмлення України на заході. Вийшовши із простого народу, вони кликали інтелектуальні сили нації йти в народ і там шукати джерела для боротьби за національне відродження, щоб українці жили власним і повним життям. Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. Любов до батьківщини означає нічого не шкодувати в ім’я рідної землі. От і не шкодувала інтелігенція в ім’я цієї святої любові ні творчої наснаги, ні здоров’я, ні самого життя. Революція розкидала багатьох її представників по чужих краях, але й там не полишала їх думка бачити свою Україну вільною державою, тужили за нею серце і душа. Інтелігенцію не пускали цілих 75 років навіть у гості. Лесині та Франкові онуки й родичі не могли переступити дідівський поріг, уклонитися могилам своїх славних предків. Дорогою на Голгофу був для української інтелігенції період встановлення радянської влади на Україні і особливо 30 – ті роки, коли морем крові заплатило радянське суспільство за злочинні експерименти побудови сталінського соціалізму. Ліквідація куркульства як класу, грабіж селянства, розстріли без суду і слідства, насильна депортація мільйонів хліборобів, виморювання селян штучно голодом, про що зараз воліють замовчувати, не могли не озватися у творах інтелігенції обуренням і криком. Рішення можновладців не забарилося: раз і назавжди закрила рота потенційним кобзарям і каменярам. Як це зробити досвіду не треба було позичати. Понад п’ятсот письменників репресовано в добу сталінщини. І все ж таки у найгірші часи, коли, здавалося, український дух зовсім згас, лунало українське слово, промовлене інтелігенцією. Не мовчала вона під час сталінського терору, не мовчала в роки «застою» - роки командно – директивного втручання у творчий процес, у долі художників, у долі народів у роки невизнання української нації. Письменники несли добро своєму народові, хотіли мати свою вулицю, свій дім, хотіли бути українцями, людьми і бажали, щоб людиною почував себе кожен українець: Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя – єдина, Муку твоя – єдина, Очі твої – одні. В. Симоненко. «Ти знаєш, що ти - людина?» Знали вони і табори і люті сибірські морози. Єдиним гріхом цих людей було те, що не втрачали людської гідності, хотіли зватися українцями, а не «хохлами», любили свою рідну землю і бажали бачити її не прислужницею, а вільною державою. Інтелігенція залишилась вірними онуками Тараса Шевченка, не забули, хто їхні батьки, не забули про світ і стали народними освячені цим званням самим народом . Сьогодні Україна – незалежна держава. Радіє наша земля, хоча часто ще дуже важко їй. І підтримують державу розумні її діти словом, ділом, піснями. У піснях композиторів йдеться про Україну як молоду, прекрасну і горду, про її щедрий душею і серцем народ-трудівник, лине до Бога молитва Тараса Петренка з мольбою зберегти цю землю, для волі якої так багато трудилася українська інтелігенція: В наших грудях кулі і ножі, Нас розп’ято й знищено не раз, Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас! Із колін піднятись поможи, І благослови в добрий час, Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас! Т. Петриненко. «Господи, помилуй нас!». Хоча й Україна незалежна і творці усе робили для того, щоб вона процвітала, але зараз у нашої країни важкі часи. Але я вірю у свій народ, у славне майбутнє рідної України. Цю мою віру підтримує знання української історії (були і важчі часи) і те , що українці – високоосвічена нація. Мою надію на краще зміцнює ще й те, що на території України немає війни, а також те, що нам вдалося уникнути національних конфліктів. Ми переборемо все на шляху до процвітання батьківщини. Я вірю, що близький той час, коли зникнуть розмови про пошук національної ідеї і про бездуховність нашого народу. Ми станемо європейською державою з усіма атрибутами демократії. При цьому зуміємо зберегти свою етнічну, національну індивідуальність, підняти на новий рівень нашу науку і культуру. На всі ці цінності вже ніхто і ніколи не зазіхне, тому що ми будемо єдиним і могутнім народом, чия батьківщина носить прекрасне ім’я – Україна.
