Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Вже було далеко за північ. Місяць ,немов хизуючись своєю владою ,огорнув все село світлим сяйвом. По небу розсіялись тисячі зірок ,наповнюючи його своїм ніжним мерехтінням. Всюди стояла дзвінка тиша. Лише деколи було чути чиюсь занепокоєну розмову: «І що ж писали в тім листі ?» ,- питалась засмучена дівчина. « Я мушу піти , Катрю! Зрозумій ,що це для мене велика честь .»,- невпевнено відповідав розгублений Петро. Тоді Катерина піднесла свою голову до безмежного неба і, тамуючи біль , трішки легше спитала: « Я маю надію ,що це не надовго? Адже служба в козацькій армії не є довготривалою, серденько?». Та Петро не відповідав…. Тиша, немов розірвала їхній напружений діалог. Звук мовчання дедалі глибше врізався в серце дівчини і та не вмовчала: «Ти повернешся ,ти неодмінно скоро повернешся ,- промовляла Катря. – Господь милосердний, він не дозволить тобі загинути. Я молитимусь, завжди складатиму руки і розмовлятиму з Богом, просячи його за тебе. Все буде добре, Петре , довірся мені! Любий ,ти чуєш мене ?»,- впівголоса тремтяче промовляла молодиця ,а хлопець жадібно пожирав її своїми блакитними очима, у яких блищали краплі прозорих сліз. Він піднявся з маленького ґанку ,поглянув у вічі коханій красуні ,взяв її тендітну рученьку і поклав собі на груди. «Ти відчуваєш моє серце ? Воно невпинно кричить, що кохає тебе! Бо ж гори можуть розколотись і сонце погаснути ,але любов моя ніколи не відступить від тебе. ». Тоді Петро поцілував тремтячі уста коханої, обійняв її що було сил, зняв зі своєї міцної шиї срібний ланцюжок з хрестиком , і поклав його у її долоні. Він ще раз окинув своїми глибокими очима дівчину ,а тоді ,відчуваючи всю гіркоту моменту відійшов важкими кроками, що ніби віщували про його нестримну біль. А Катерина залишилась віч-на-віч зі своїм стражданням та ланцюжком у долонях. Минали години, дні , зрештою місяці, але не було жодних вісточок від Петра. Люди подейкували ,що він вже давно загинув, та серце Катрі не переставало кохати, щоправда деколи вона відчувала як її серце пронизували ножі безнадії. Тіло юної красні, немов заковувалось у залізні ланцюги , опиняючись у неволі власних почуттів. Неможливо повністю донести усіх страждань молодиці. Відомо тільки, що пізніми вечорами вона виходила на ґанок і подовгу чекала повернення сенсу її життя - Петра. Вона стояла самотньо. Довге темне волосся спадало на рівну осанку красуні, її карі очі, немов топили своєю безкрайністю ,а довгі вії кидали густу тінь на її ніжні щічки ; на лобі-міцному й водночас беззахисному відбились сліди недитячої болі. Ось стоїть вона, а вітер розгойдує її легеньку білу сукню ,окутуючи тіло холодом. А коли наставала пізня ніч, безсила Катерина поверталась до пустого дому , в якому про життя нагадувала тільки одна палаюча свічка перед образом Богоматері. Стане дівчина перед образом та й вимолює долю для коханого, плачучи рученьки білі разом складає та й все благає: «Нехай краще я загину, нехай мені щастя не буде! Господи помилуй коханого мого, помилуй яструба мого сизокрилого. Візьми його під свою опіку, змилуйся, благаю тебе, Всемогутній ….». Отак домолиться, впаде без сили на підлогу і засне важким сном. Одного ранку ,коли Катерина проснулась вона твердо вирішила ,що пора їй діяти .Вона налаштувалась, зібрала сили у свій тендітний кулак і почала збиратись. Поклала у торбину кусень хлібини, та й води чистої ,аж раптом почула стук в двері. Підбігла відчинила їх поспіхом і зупинилась. Оглянула вона чоловіка ,що прийшов та не встигла й пари з уст випустити як він, не мовлячи нічого, протягнув їй листа , і пішов. Бідоласі запаморочилось в голові. На конвертику, охайного листа були букви написані Петром. « Любий мій-живий, живий!»- подумки кричала дівчина. Серце виривалося з грудей Катрі і вона акуратно відкрила лист ,жадібно впиваючись поглядом в кожнісінький рядочок. Кожну букву ковтала, немов спраглий воду. Вона надіялась ,що Петро напише про своє кохання, про те, що він добре і скоро приїде , але побачила лише жорстокі рядки: « Не думай, що минуле було сном ,або брехнею. Ти повинна розуміти, що я ніколи не хотів завдати тобі болю!»- піднесене від щастя до небес дівча не могло зрозуміти, що їй пише Петро і чому він це пише. «Я кохаю тебе, мила моя Катрусю. Та не судилося нам разом бути. Бо ти моя сестра. Чи задумувалась ти колись над тим, що в нас обох немає батька? Невже тобі ніколи не доводилось бачити нашу схожість ? На жаль ,мені довелося дізнатись правду лише тоді, коли я вже покохав тебе усім серцем , всією душею. Я не мав виходу, зрозумій мене . Я втік ,щоб не завдавати тобі болю. Моїм єдиним бажанням є те, щоб ти була щаслива. Запам’ятай ,що ти назавжди зі мною і в мені, бо ти –мій рай….».Шквал нерозуміння обхопив нещасну, тіло ,немов пронизував струм ,який стирав її свідомість. Це, не могло не вплинути на Катерину. Через декілька днів селом пробігла новина, що під старим погребом вибухнули старі бочки з порохом. Відомо було, що в ньому знайшли обгоріле тіло дівчини, яка у своїй долоні міцно стискала ланцюжок з хрестиком – єдиний скарб свого непереможного кохання.
