Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Як би це дивно не звучало, я – пам’ятник. Стою я у цьому місті , назва якого не має значення, вже декілька століть і якби я був людиною, моє тіло вже б давно перетворилось на порох. Але не у цьому суть. За цей час, повірте мені, я бачив багато різних людей, був свідком багатьох подій, на моїх очах росли діти, старішали і помирали люди. Здавалося,що не має такої речі, яка б мене розчулила. Але я завжди дивувався і навіть захоплювався тим, що у цьому дивному, незбагненному, прекрасному світі могли поєднуватись такі протилежні речі як кохання і ненависть, милосердя і жорстокість, жадібність і доброзичливість, хтивість і чистота. Як піднесене протистояло приземленому, ведучи вічну боротьбу і доки вона продовжуватиметься, доти існуватиме людство. Було дивно спостерігати як люди повністю віддаються своїм емоціям, роблячи часом неймовірно прекрасні, а часом жахливі вчинки, як безумці кидаються в пітьму ідучи за почуттями. Немає сенсу казати, що я їм заздрив. Вони могли відчувати. А я б віддав своє вічне життя пам’ятника лише за одну хвилину цього, була б то невимовна біль чи безмежна радість. На жаль люди часто проживають своє життя не розуміючи якими неоціненними дарами володіють. Я хочу розповісти вам одну історію. Коли це сталось згадати я не зможу. Тому що для мене ці всі століття промайнули немов один нескінченний день і я ніколи не слідкував за датами. Пам’ятаю лише, що у ті часи ще їздили поштові диліжанси, а дороги були вистелені сіро-чорною гранітною бруківкою. Всі мої спогади лежать на полицях пам’яті припорошені пилом, але ця подія викарбувалася ніби чітка мідна гравюра.
Попелясто-сіре небо розтинали блискавки, поодинокі перехожі здригалися від гуркоту грому, хмари нависли над містом. Всю цю моторошну сірість трохи розвіювали жовтогарячі листя дерев, що росли обабіч тротуарів. Здавалось ніби їхні крони запалили і тепер вони зробились велетенськими ліхтарями у цьому нав’язливому сірому смутку. Силуети людей були схожі на чорні безликі тіні: ні обличчя, ні душі. Раптом на лавочку, що споконвіку стояла біля мене - пам’ятника , сіла молода, незвичайної краси жінка. Вона міцно тримала за руку злегка замріяну семирічну дівчинку.
- Елізо, послухай маму уважно. Я тебе лишу тут на деякий час, на цій лавочці, але ти нікуди не йди, чекай мене. Я обов’язково повернусь. – голос жінки звучав втомлено, з легкою тінню приреченості, і полегшення. -А куди ти йдеш? - Мама йде за своєю мрією, колись мені довелось пожертвувати нею, але цього більше не станеться. – вона лагідно провела по доньчиній щоці і посміхнулась. Але не було у тій посмішці нічого щирого, не було там ні жалю, ні суму, лише одна нестримна жага: йти за мрією. Про це говорив недобрий, злегка одержимий блиск очей. - Ти ж повернешся, правда? Мамо… повернешся, правда? – Еліза запитувала з такою щирістю і простотою, яка притаманна лише дітям.
- Звичайно, як я можу лишити мою Елізу одну, повернусь. Ти тільки чекай. – жінка знову посміхнулась. Вона брехала так, як вміють тільки дорослі, без докорів сумління, впевнені у своїй правоті. -А чому я не можу піти з тобою? – якось розгублено запитала дівчинка. - Тому що я повинна піти одна. Інакше у мене нічого не вийде. - Але я хочу з тобою, візьми мене, будь ласка, мамо! – дзвінко щебетала Елізабет, смикаючи за мереживо на маминій сукні.
- Елізо, ти залишишся тут. – її голос роздратовано тремтів. - Мамо, я не хочу! Чому ти йдеш? Чому? Хіба ти не можеш не йти? – сльози бриніли у дитячому голосі. - Послухай доню, - вона нарешті опанувала себе. – я не надовго, обіцяю. Просто посидь тут, на лавочці і все. - Добре… - дівчинка слухняно сіла. – Тільки обіцяй, що не довго… Жінка завагалась, але лише на мить. -Обіцяю. – твердо промовила вона опанувавши себе. Вона дістала з сумочки невелику порцелянову ляльку, у мереживній сукні, яскраво-смарагдового кольору. - Ось тримай, будеш гратися доки чекатимеш мене. - Вона така гарна! - Як і ти Елізо. Жінка поцілувала дівчинку у лоб і міцно обійняла. -Я люблю тебе, мамо. І лише на одну жалюгідну секунду в її очах промайнула тінь сумніву, ніби стерла цю безрозсудну егоїстичність. Але це лише на секунду, і її свідомість знову затьмарила божевільна мрія. -Я тебе теж, люба.
«Сподіваюсь, колись ти пробачиш мене за це» - прошепотіла вона. Кроки відбивалися луною від стін порожніх вулиць, рівні і чіткі як гучне серцебиття байдужої людини. Вона йшла за своєю мрією, лишаючи свою дитину, одну у цьому величезному світі, на цій холодній лавці, у цьому чужому місті. Вона йшла знаючи, що ніколи більше не повернеться і що, можливо, на наступний день Елізабет знайдуть мертвою. Звичайно, вона щиро сподівалась, що дівчинка виживе, але в неї не було і найменшої думки щоб повернутись, побігти до своєї дитини, до своєї плоті і крові, обійняти її і знову розповісти казку про бідну дівчинку, яка мріяла стати актрисою, про принади акторського життя , запилені гримерки, сценічні завіси… Її очі божевільно блищали, а на вустах грала холодна, жорстока, тріумфуюча усмішка. Вона зробила це, вона тепер вільна від усього і може віддати своє життя найдорожчому - театру. Це була молода божевільна жінка, готова на все, лише би знову почути оплески.
Такий собі граф А. Л. прогулювався у парку досить часто. Він міг годинами сидіти на лавочці біля мене і малювати щось у своєму зошиті з потертою шкіряною палітуркою. За всі п’ять років що він мешкає у нашому не дуже великому та спокійному містечку, А. Л. здобув не дуже добру славу. Його називали молодим Мефістофелем, а все через його кепський характер. Казали що він ламає людей морально, втручається у їхнє життя, руйнує всі ідеали, мрії, світи. Це було його своєрідним захопленням, йому подобалось як збудоване роками розвалюється наче старі декорації, з тріскотом, на дрібні уламки. Всі знали що він і милостині бідному не подасть, слова доброго від нього не почуєш, лише єхидні зауваження. Дивувались люди, звідки у такій обдарованій природною красою людині стільки злості, лицемірства і зарозумілості. Вони оминали графа десятою дорогою, адже боялись побачити його у гніві. Казали що його посмішка, коли він злий, ніщо інше як посмішка диявола. Але найбільше люди боялись його очей. Пронизливий, сірий немов та грозова хмара погляд їх відштовхував і лякав більше ніж правоохоронці злочинця. Він дивився так, ніби вони чимось перед ним завинили, ніби взагалі не варті жити і ходити по цій землі та дарма зношували підошви черевиків. У свої двадцять шість граф не мав жодного друга.
Ось і сьогодні він незмінно прямував до свого звичного місця для роздумів. Про що він думав не знав ніхто. Він мовчки сів на лавку біля Елізабет і розгорнув зошит. Чорний графіт швидко заковзав по злегка жовтуватому, шорсткому папері.
- Що ви малюєте? – з цікавістю притаманною всім дітям спитала Елізабет. Граф А. Л. лише зміряв дівчинку швидким зневажливим поглядом і мовчки продовжив малювати. - Ну скажіть, це щось секретне? Ну скажіть, а то я ображусь! - Відчепись по хорошому, дівчинко, це не твоя справа. - Вас що не вчили бути ввічливим? - А тебе що не вчили не лізти до незнайомих людей з дурними питаннями? – А.Л. вже помітно розсердився. - Хіба це дурні питання? Я лише запитала про ваш малюнок. - Ох, добре. Бачиш той будинок, - він вказав на красивий дім, з великими віконницями. – От його і малюю. Задоволена? - Так. – дівчинка весело усміхалась.
Вона мовчки дивилась на те, як на папері вимальовуються фігури, лінії, штрихи, візерунки. Дивувалась, впізнаючи у закарлючках той будинок. Чужу, таку байдужу тишу сонного парку розривав лише скрегіт графіту
- А хто вас навчив малювати? – не витримала Елізабет. - Сам навчився. – неохоче відповів граф. - Я теж так хочу. - Мало лише хотіти, треба мати терпіння вчитись. - він говорив вже спокійніше. - Моя мама теж вміє. - То чому вона тебе не навчить? – А. Л. злостився на себе за те що розмовляє з дівчинкою. - Не знаю, - якось розгублено відповіла Елізабет. – Спитаю її коли прийде. - А куди вона пішла? - Не знаю. - Ну ти хоч щось знаєш? - Чому ви такий роздратований? - Тому що! – викрикнув А. Л. - Не знаєте, так? Людина ж не може все знати. От і я не знаю куди вона пішла, але знаю, що повернеться. Мама обіцяла. А вам треба бути трошки добрішим, бо люди не любитимуть. - Вони і так мене не люблять. - Ну ость бачите, чому б не спробувати бути кращим? - Суть не зміниш, як не старайся. Я жахлива людина, сподіваюсь таких виродків як я більше не народиться. Його обличчя скривилось у масці болю та огиди до себе. Граф сумно глянув у якесь плескате сьогодні небо, крутячи між пальцями чорний графіт. - Я впевнена, що не знаєте ви свою суть, її ніхто не знає. - Ой дитино, не мудруй, мала ще. Знала б ти скільком людям я лихо заподіяв. - Скільком людям би не заподіяли, ви маєте право на пробачення. Вважайте, що я пробачила вас від імені цих всіх людей. І якщо ви так говорите, значить у вас є совість, ще не все втрачено. Чому б вам не зупинитись? Невже це так важко? - Пробачила? Пробачила?! Аха-ха-ха-ха. – граф невесело розсміявся. – Слухай мене … - Елізабет, - втулила дівчинка. - Елізабет. Слухай мене, завеликий обов’язок ти на себе береш. І взагалі, не втручайся. Нічого я не можу змінити. Коли прийде твоя матір, скажи щоб краще тебе виховувала. - Можете! Я вірю в вас!
А.Л. склав свій зошит з малюнками, повитирав чорні від графіту руки об білосніжну хустинку і пішов у напрямку до сірого будинку.
Час стікав як сухий пісок у годиннику. Елізабет все сиділа на лавці і зацікавлено розглядала подаровану мамою ляльку. Бавилась її волоссям, поправляла маленький капелюшок, бантики на черевичках… На місто поволі осідали чорно-сині густі сутінки. Люди боязко розбігались по домівках в очікуванні дощу. Деякі кидали на дівчинку здивовані погляди, деякі просто проходили повз, поспішаючи до домашнього вогнища і улюбленої родини. І жодна жива душа не підійшла до неї, не запитала що вона робить тут сама-одна в такий час. Це були просто перехожі, без облич,без імені і здавалось навіть без душ. Скоро стемніло настільки, що вже не було видно ні сірих стрічок диму, які стрімко тягнулись до неба, ні палаючих ліхтарів-крон, ні тіней. Темрява витіснила цю задушливу сірість, лише запах паленого листя залишав легкий натяк на її існування. Крижане, аж занадто, повітря обпікало шкіру. Почалась злива.
Елізабет усе сиділа на тій лавці. Крижані краплі осіннього дощу були всюди. А вона все чекала матір, чекала, що та прийде по неї, забере її до дому, зігріє, нагодує. Один Бог знає як вона її чекала. Обертаючись на кожен шелест, шерех , шепіт, шум… а її все не було. Вона все не йшла.
- Ти змерзла Ліліт? – прошепотіла Еліза до мовчазної порцелянової ляльки. – Я теж. Вона зняла тоненьку шовкову хустку з шиї, і дбайливо закутала у неї ляльку, міцніше її пригорнула, щоб зігріти. - Вибач Лілі, мені немає чим тебе нагодувати, от мама прийде, забере нас, от тоді…
Дівчинка відчайдушно хапалась за цю ляльку як за єдиний зв’язок з мамою, як за єдиного співрозмовника, все, що завгодно, аби не залишатись одній у цій темряві, під дощем. - Мама сказала чекати тут, значить ми будемо чекати . Правда Лілі? Мама ж нас любить. Тремтячи від холоду вона ще дужче обхопила ляльку. Її одяг наскрізь змок, а холодні пориви вітру були наче болючі ляпаси. Елізабет жахливо хотілось заплакати від образи, від холоду, від страху… Але вона не заплакала- мама казала, що сильні жінки не плачуть. А дощ все падав, не відаючи що творить. Все падав, падав, так жорстоко підкреслюючи своє право на цю осінь. Елізабет сиділа на лавці як маленька леді, з рівною спиною, виконуючи дану обіцянку. Коли злива нарешті припинилась, дівчинка заснула на мокрій лавці.
Як би я не був пам’ятником, я б мав право сказати, що тоді розривалось моє серце. Боляче було дивитись на тремтячий клубочок, який чимдуж намагався зігріти неживу ляльку. На покинуту дитину, яка невідомо чи знайде собі притулок у цьому світі.Було жахливо спостерігати як її калатає від холоду, ніби в ознобі. Заберіть мене хтось звідси, щоб я не чув цього стукоту зубів,не бачив зблідлого, майже синього обличчя. Господи, припиніть це все, хто не будь, хоч хтось!… Але мого німого крику ніхто не почув. Ну звичайно. Я ж не рухався, не дихав і навіть напевно не жив, я міг тільки спостерігати. Мені було боляче, перший раз у житті мені було так боляче…
Я продовжував спостерігати за нею. Кожен її рух, тремтіння, подих врізались у мою пам’ять наче міріади розпечених голок, адже ніколи, ніколи я не бачив такого розчарування. Тоді був перший раз, коли я побачив як у людині згасає віра. Вогник не згасав повільно, а горів до останнього, а потім вмить згас. Ніби свічку загасили. Немає нічого гіршого для дитини,чим розчарування у найдорожчій на світі людині - матері. Я спостерігав як вранішні промені сонця потихеньку забарвлюють чорно-білі вулиці, Спостерігав за Єлізабет, яка здавалось злилася з лавкою в одне ціле. Сидячи у мокрій одежі, вона все ще притискала до себе ляльку у смарагдовому вбранні. А люди знову проходили, байдуже проходили повз неї, у кожного ж свої проблеми. Туди - сюди. Туди – сюди. Мені хотілось закричати. Невже вони не бачать? Не бачать…цього…
Вона просиділа так цілий день, майже не рухаючись. Ніхто не сідав біля неї. Один лиш погляд на неї і у людей, які просто прогулювались, з’являлись негайні справи. Вони в пришвидшеному темпі проходили повз. Просто повз. Здавалось у цьому парку стало два пам’ятника. Я і пам’ятник зломленій вірі. Усе було як вчора - грім, блискавки і граф. Він як завжди здійснював свою вечірню прогулянку у компанії свого зошита. У цих моторошних сутінках його обличчя здавалось ще злішим, ще більше схожим на гіпсову маску. Чим ближче він підходив до Елізабет, тим повільнішали його кроки. Я чітко міг прочитати всі емоції на його обличчі. Шок. Замисленість. Розуміння. Ще більший шок. Жаль. Переляк. Злість. Ще більша злість. А ось на кого він злився? Коли Елізабет підняла на нього очі, А.Л. побілів наче полотно. Граф відкрив рот, наче хотів щось сказати, а потім швидко передумав. Еліза вже третій раз почула кроки. Не просто кроки, а кроки від неї. Такий ж самий байдужий стукіт серця.
Я бачив як змарніла дівчинка за цю ніч. Поблідла, осунулась. Але було ще дещо. В її дитячих, ще не так давно дитячих рисах обличчя з’явилось щось доросле. Слід першого в житті розчарування, слід гіркого досвіду, розуміння що світ жорстокий, жахливо жорстокий. І що матір їй збрехала. Ближче до вечора, вона стала якось важко дихати, а потім навіть кашляти. А люди все проходили… Сутінки спускались на місто, здається, швидше ніж вчора. Люди знову тікали від неминучої зливи і здавалось, від самої Елізабет. Ховались як перелякані звірки, від простого дощу ніби від чуми. Її трусило, цього разу справді в гарячці. А дощ знову був незмінно жорстоким. Мені хотілось нахилитись, захистити її від цього, зрушити мої кам’яні руки хоча б на міліметр…хоч трохи. Мені здавалось, вона тут помре. Замерзне, захворіє, помре від голоду, від горя, від страху так і не помічена людьми. Час тягнувся ніби нагріта гума, але водночас швидко як пісок крізь пальці… Навіть не знаю що гірше. Хвилина…ще одна…ще….ще… Перший раз у житті я рахував час. Здавалось вона назавжди залишиться на цій лавці… Елізабет голосно задушливо закашлялась і притулилась головою до холодного поруччя лавки. Ось зараз…ось…засне і не прокинеться. Вічний сон. Що там? Що там…Хто знає? Скажи, Елізабет, хто… Але тут, крізь гучний шум дощу, почулись чиїсь швидкі, невпевнені кроки. Це був граф. Він глянув на тремтячу Елізабет з жалістю і болем з якими ще на неї не подивилась жодна людина у цьому триклятому місті. Він декілька хвилин дивився на неї ніби щось вирішуючи, а потім стягнув з себе темно-синій плащ і обережно загорнув у нього дівчинку. Дбайливо взяв її на руки і попрямував до сірого дому з красивими віконницями де він мешкав. Останнє що я почув від нього, було: « Я ж людина, я ж все ж таки людина, чорт забирай! Нехай потім я буду проклинати себе за це».
Елізабет все ж таки померла, від запалення легенів. Я дізнався це дивно теплим, сонячним ранком з розмови місцевих пліткарок. Елізабет не змогла вижити. Чи то через безжалісний дощ, чи від болю і розчарування. Це яскраве, ніжне сонце, якому так раділи люди, було наче її остання посмішка… Остання подарована світу посмішка. Її поховали як Елізабет, незаконно народжену дочку графа Адріана Левандовського, жахливої, злої людини, молодого Мефістофеля. Казали, що в них навіть були однаково лякаючі сірі очі. Не знаю звідки вони це взяли, адже ніхто так і не поглянув в очі покинутій дитині. Я бачив графа у парку ще декілька разів, без його зошита. Він не сідав на цю лавку, лише залишав на ній декілька хризантем, декілька печальних осінніх квітів. Він точно знав, що ніколи вже не стане колишнім собою. Здається він перестав подавлювати у собі добро і нарешті міг спокійно зітхнути, без образів, без масок. Просто жити без всього цього. Можливо тому що у нього вірили? Це ж так важливо, щоб у тебе хтось вірив… Він знайшов себе, але якою ціною…
Це історія про людей, світ яких подібний на наш. У них поєднується все категорично протилежне- наймилосердніше та найжорстокіше, як небо і земля, як день і ніч…Є такі люди. Про матір, у якій поєдналась пристрасна любов до театру і цілковита байдужість до своєї дитини. Про графа Адріана ,у якому жили зло і добро, яке він цілком успішно приглушував у собі. Про зламане життя. Про те, що людям деколи треба допомагати відкриватись, що у людей потрібно вірити. Про те, як важливо знайти себе і не загубити у цьому світі. Про маленький злочин – зволікання. Про великий злочин - безсердечність. І звичайно ж про пам’ятник, який просто пам’ятник. Не все є тим, чим здається. Знайдіть себе!
Видно що є талант, більше ніхто не зміг написати дійсно справжню новелу, показати читачу дійсно щось нове, а не ідеї вкрадані в чужих фільмів чи книг...
Це історія про людей, світ яких подібний на наш. У них поєднується все категорично протилежне- наймилосердніше та найжорстокіше, як небо і земля, як день і ніч…Є такі люди. Про матір, у якій поєдналась пристрасна любов до театру і цілковита байдужість до своєї дитини. Про графа Адріана ,у якому жили зло і добро, яке він цілком успішно приглушував у собі. Про зламане життя. Про те, що людям деколи треба допомагати відкриватись, що у людей потрібно вірити. Про те, як важливо знайти себе і не загубити у цьому світі. Про маленький злочин – зволікання. Про великий злочин - безсердечність. І звичайно ж про пам’ятник, який просто пам’ятник. Не все є тим, чим здається. Знайдіть себе!
