Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Холодний листопадний день добігав кінця. Стомлене сонце, спідкаючись об хмари, сповзало за горизонт. А оперезаний пожовклим листям вітер, все ще блукав вулицями міста: від Стрийської до Городоцької, Культпарківською і аж до Виговського, минаючи величну Ратушу, кремезні багатоповерхівки Сихова й посірілі трущоби Орлинського. Сумно.Холодно.Одним словом- осінь... Сімя бідного львівського художника, повечерявши, прийнялася за вечірні турботи. Трирічне блакитнооке маля гралося іграшками на килимку. Батько трохи насупивши брови й напруживши стан працював над полотнами, які приносили йому мізерний заробіток. Критики часто називали його роботи «дитячою розмазнею», «кляксами», радили кинути цю справу і зайнятись чимось іншим. Та він мов би їх і не чув, малював, поринаючи у сюрреалістичну фантазію творив, щоб отримати чергового ляпаса від чергового мистецтвознавця. Мати є ж сидячи на дивані, щось задумано вишивала, поглядаючи то на дитину, то на чоловіка. У кімнаті пахло сирістю міських гуртожитків й ароматом травяного чаю що зливався із запахом гуаші. Тільки цокання желізних батарей та позіхання собаки-Бровка порушували застиглу тишу. Відірвавшись від іграшок маля залізло на диван біля матері, де поміж клубочків кольорових ниток лежала книжечка з казками. -«Дитяче Стястя»- прочитав назву малюк. - Не стястя, а щастя,Сергійчику, щ-а-с-т-я! – виправив, посміхаючись батько і повернувся до роботи. -А со таке стястя, мам,? Мати ніжно уміхнулась і відклала спиці у бік. - Щастя? Я не знаю. Та кажуть воно народилося в золотистому, щільно стуленому пупянку тюльпана. Скільки не намагались, ніхто не міг до нього дістатись, ні силою, ні хитрощами, ні заклинаннями. Йшли до тієї диво-квітки старі й молоді, здорові й каліки, царі та прості робітники, багатії в золотих одежах та злидарі без копійки за душею. Наповп збирався навколо квітки й згодом розходився ні з чим. Та ось... Сергійко затамувавши подих присунувся ближче. -Та ось,-продовжила мати- одного разу тим полем ішла, стомлена працею жінка й за руку вела свого малого сина. Вона багато раз чула про щастя та так і ні разу не зустріла його на своєму шляху. Несміло ступаючи, із завмиранням серця вона наблизилась до квітки... Побачивши пупянок хлопчик з усією, притаманною дітям щирістб засміявся. І сталося диво...-пупянок розкрився, випустивши щастя на волю! - І со тепер всі на світі мають стястя? - Так, всі люди на світі щасливі. Та часто в гонитві за захмарним капіталом, дорогими авто, просторими будинками, й сумнівними задоволеннями, вони забувають, що вони саме вони є тим шастям. Тою диво-квіткою, що палаючи світлим кольором робить голодного ситим, бідного багатим, а сумного веселим. - Мамо, мамо а я маю стястя? - Маєш, Сергійчику, маєш! - А Бловко! - І Бровко має щастя! Малюк хотів ще щось сказати та його пребило свистіння. На кухні закіпів чай! Не пройшло і хвилини як мати внесла до кімнати запашний напій, що так смакував з печивом. - А яке на смак тсястя? - Воно різне. Для когось воно мов солодке, полунично-вершкове морозиво, притрушене шоколадом, для когось запашна кава зі згущеним молоком, для когось воно як кисле, червонобоке яблуко, а ще для інших це тропічний смак персика чи мандарина. - О я знаю.Цукерки, моє стястя має смак цукерки! - Фух, ну нарешті закінчив цю картину- втрутився у розмову батько- ну що «малолітній філософе» приймай роботу. Із цими словами він вийшов до ванної кімнати. А мати позбиравши порожні горнятка відправилась на кухню.Сергійко залишився в кімнаті один. Швидкими кроками він наблизився до мольберта на якому була прикріплена ще не висохша картина. Він довго вдивлявся в чудернацькі образи, дивакуваті постаті, залазив на стільчик і як прискіпливий картинознавець обдивлявся їх з усіх сторін. Аж тут його увагу привернули, необачно залишені батьком фарби, які ще мить і опинились у його руках. Тато помивши забруднені руки і лице, витерся рушником. Переодягнув замащений одяг і повернувся у кімнату... Мольберт лежав на підлозі... А біля нього як великий пензлик схилився Сергій, його обличчя було повністю в гуаші, оточений порожніми баночками від фарб він щось натхненно малював. - Що ти робиш?- ледь стримуючи гнів крикнув батько- Це ж моя картина!!!Моя!? - Я просто хотів намалювати тсястя- ледь чутно обізвався малюк. - Що?!!! Неможливо нама, - його очі опустились на полотно, він завмер чи то від захоплення картиною чи усвідомлення що її намалював його трьохрічний син,- лювати щастя!
