Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Признавшись у своїй слабкості, людина стає сильною... Та що робити, якщо моя слабкість - це ти?! Що коли кожного разу твій солодкий, свіжий подих хапає й міцно огортає душу, заставляючи задихатись? Що коли кожного разу твій оксамитовий голос змушує мозок затуманюватись і тонути в ньому? Що коли кожного разу твої топазові очі читають мене, як розгорнену книгу, і змушують мене ставати ще більш доступною для читання? Що коли ти просто засліплюєш мене? На лише одну згадку про тебе моє серце, мов двигун - заводиться з новою силою, а вміст палива з мрій лише збагачується...Хіба в такому признаєшся?! Чомусь саме зараз, коли, як ніколи, потрібні мої сміливість, сила волі і оптимізм, вони підступно загрузли на дні душі... Та це не найгірше. Що коли я все таки відкрию цю кишеньку мого серця, а ти зазирнеш в неї лише для того, щоб закинути гострі брили льоду?! Що тоді?!.. Хм... Знаєш, я вже здогадуюсь - вони просто розтануть у полум'ї мого кохання, тільки поповнивши вміст комірки.. Можливо, мені і не судилось стати сильною, та кохання до тебе цвістиме вічно...Ні один потік отруйних стріл, ні одне атомне бомбардування, ні один метеоритний дощ не пошкодять його алмазову оболонку..Тож можете і не намагатись, адже з кожною секундою вона стає все міцнішою, готуючись до подорожі у вічність...
