Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Минає день… Сутінки задушно стікають по обличчю. Та в очах пломеніє якийсь дивний вогник. Мозок був в передчутті чогось. Але я ,як завжди, не звернула на це ніякої уваги. Тож і далі спокійно крокувала тихими вулицями Стрия. Вітрини магазинів та недорогих кафе радісно виблискували яскравими вогниками, прагнучи привернути увагу перехожих. Вздовж тротуарів повільно прямували закохані пари, шумні компанії, або ж просто люди, що поверталися з роботи додому, де на них чекала запашна вечеря. Поруч мене йшла людина, якій я готова віддати душу. Це був він. Він ніжно тримав мене за руку, і я була готова не помічати нічого, окрім його очей. Та щось змушувало відводити від них погляд. І це мені зовсім не подобалося. Коли ж він не дивився на мене, я крадькома оглядала його обличчя. Почувала себе якимось злодієм, що хотів непомітно вкрасти в нього душу. Ми спокійно крокували провулками, навіть не розмовляючи, що також насторожувало, адже переважно наші роти не закривались – ми говорили, і говорили… Про все на світі… Та я все одно старалась не надавати цьому значення – він, мабуть, без настрою. Я часто себе обманювала. Мені так легше жити – жити не знаючи і не бажаючи знати правду. Та як би я сама собі в цьому не хотіла зізнаватись, якась частинка моїх думок уже лементувала – «Полундра!». Всередині все кипіло – очевидність і обман боролись між собою в жорстокій битві. У той момент мене переповнювало безліч незрозумілих емоцій, які ось-ось повинні були вийти за межі. Я не могла дозволити цього, тому завбачливо прикусила язика. Та ми продовжуєм крокувати… Здається… О-оу! Ми зупинились. Щось зараз буде. Мої коліна підступно затрусилися. Я оглянулася. Ми стояли посеред тихої вулички. Сонце вже зайшло за обрій, вишивши крайчик неба ніжно – рожевими нитками. Старець - ліхтар сумно, проте яскраво світить над нашими головами. Ми були самі. Я пильно подивилась на нього. Він же розглядав невидиму для моїх очей далечінь. Було помітно, що він на щось зважувався. Але на що? Раптово обернувшись, він втупився в мене. Я намагалася витримати його погляд, та вже через кілька секунд розглядала свої нові босоніжки. Заплющила очі. Того, що трапилось наступної миті, я чомусь не очікувала. Спершу я відчула його гарячий уривчастий подих, а потім його губи злилися з моїми. Поцілунок був палким – аж голова пішла обертом, проте якимось напруженим, схожим на… О ні! Це не може бути прощальний поцілунок!Ні, ні, ні! Але саме таким я уявляла його, читала про нього в книжках і бачила в фільмах… Та ні! Цього не може бути! Ми створені одне для одного! Ми кохаємо одне одного! - Я кохаю тебе! – сказав він якимось незвичним тоном, перебуваючи за кілька хвилин від моїх збентежених очей. Ну ось! Я ж казала! Він, без сумніву, кохає мене, а я, без сумніву, кохаю його. - А я кохаю тебе! – впевнено озвучила свої думки. - Так, я знаю. – Очі його наповнилися болем, незрозумілим мені. – Але ти повинна дещо знати. Я більше не в змозі скривати цього… Мій мозок страхітливо загудів. Так і знала, що не все гаразд! Мабуть, він всю дорогу збирався з думками і готував якусь промову. Серце підказувало мені, що ця промова буде фатальною. Пальці мимовільно стислися в кулаки. Що ж такого важливого він хоче мені сказати? А може це прощання?! Ще й той поцілунок… Але хіба при прощанні кажуть, що кохають? Він завжди був загадковою особистістю. Хоча, це б він мав мене розгадувати, бо це ж дівчина має бути таємницею, та в нашому випадку все навпаки. Проте я не можу сказати, що це мені не подобається. І хоч я і знала про нього ого-го скільки, та очевидно не все. - Гаразд, я слухаю тебе. – Голос зірвався в двох місцях. На мить він опустив очі, а коли знову підвів, то в них царював вже не той скажений біль, а скоріше мука. А знаючи його характер, це повинна була б бути мука, яку він хотів приховати. Зітхнув. Слова посипались як з кулемета: - Ми не можемо бути разом. Це все неправильно.. Що - що? Що це він вимелює? Це жарт? - Стоп, стоп, стоп! Я навіть не хочу такого чути! В тебе плоскі жарти! Зовсім не смішні! Ти сам чудово знаєш, що нас ніщо не в змозі розлучити. Так що… - Зупинись. Дай мені сказати!.. - Але… - Будь ласка! Давай хоча б раз ти мене вислухаєш не перебиваючи? А коли я закінчу, то говори все, що хочеш і що думаєш – повір, я дам тобі таку можливість. Домовились? Моя індивідуальна впертість не дозволяла мені цього, та хіба можна встояти перед сірою пеленою очей цього ангела, що так боляче впав на землю? Я застогнала. - Ну добре, добре. Переконавшись, що я його слухаю, через якусь мить він почав, а я зачаїла подих. - Ми не можемо бути разом… Я вже була розкрила рот, щоб заперечити, та згадала, що повинна вислуховувати все без слів. Зробивши вигляд, що нічого не помітив, він продовжив: - Якщо я кажу це, значить в мене є на то причини. Пауза. - Я вмираю. Кожного дня мій організм клітина за клітиною вмирає. В мене рак. Мої очі округлились від жаху. Він що й далі жартує? Так я хотіла думати. - В мене була пухлина в животі. Коли я казав, що поїхав в Нідерланди на відпочинок із батьками, я збрехав. Насправді в той час я вже готувався до операції. Пухлину вирізали, і я полегшено зітхнув. Та, як виявилось за кілька днів, зарано. Пауза. - Мій організм продовжував вмирати. Пауза. Я навіть не помітила, як верх моєї футболки став мокрим від сліз. Мозок відмовлявся сприймати почуту інформацію. ЯК?! - Коли я їхав додому, мною оволодів розпач. Я знав, що порятунку немає і не буде. Але я не знав, що робити. Вертатись до тебе чи покинути? Розказати правду чи збрехати? Коли я з горем пополам прийняв рішення ( думаю, це вже очевидно яке), мені прийшлось зібрати в кулак все, чим я жив до цього, щоб видавити з себе усмішку, коли ти зустріла мене на вокзалі. В той момент я почувався так, наче вже вмер… - а зараз я почуваюсь так, наче вже вмерла, - Але згодом стало легше. Я змирився з цим. За винятком… Хм…Це таки стидно зізнаватися хлопцю, що він плаче по ночах. Він спробував зімітувати усмішку, хоча це було схоже на натягнуте кривляння. - Я постійно думав про те, що буде. Думав, що буде з нами. Щоразу я насолоджуюсь твоєю щасливою, безтурботною усмішкою, твоїм дзвінким і трохи дивакуватим сміхом, тим, як ти дивишся на мене , і це додає мені сили, не дозволяє упасти. Лише кохання підтримує мене. – нова хвиля сліз скотилася моїм обличчям. – І я знав, що рано чи пізно ти про все будеш знати, тому сам вирішив сказати тобі. Пауза. - Ну ось, ти все знаєш. Тепер я готовий вислухати тебе. Я розумію, що це наша остання розмова, бо після цього ти або влаштуєш скандал, або просто підеш, що є цілком зрозуміло. Це краще, на що може сподіватися людина, яка однією ногою вже на тому світі. Я готовий. Його запитальний погляд зустрівся з моїм. Він був в очікуванні найгіршого, хоча якась його частинка все ще надіялась, але, очевидно, вона нічого не відігравала в той момент. Це жах. Я не можу повірити в це. Я не можу, не хочу і не буду! Уся ця маячня схожа на дешевий розіграш. Він – померти?! Він не може померти! Він занадто молодий! Він занадто красивий! Він занадто коханий! Він занадто мій… Як?! Я не дозволю!!! Ні, не тепер, не так, не він!.. Це… Це… Неможливо… Ні… Не-мож-ли-во! Та як таке може статися?! Це ж не є якась дешева мелодрама, це- реальність! А головний герой помирає лише в кіно. Лише в кіно. Ох! Ні, ні… Я, мабуть, все неправильно зрозуміла. Ну, як завжди! Це всього-на-всього розіграш…жарт…він пожартував…пожартував… Правда?.. Ех-х, дурненька! Повірила! Я почала сміятись. Ні, це був не просто сміх. Скоріше регіт, навіжений регіт. Він розливався пустою вуличкою, а дзвінке ехо посилювало його в сотні разів. Істерика. Тупа істерика. Блимнув ліхтар. Очевидно, його тривожив цей дурнуватий шум. Я схаменулась. Це все правда. Він помре. Він помре. Помре… Ще не переставши сміятись, я почала плакати. Я плакала, плакала, точніше тихі сльози текли моїм обличчям – ніяких ридань чи схлипувань, тільки сльози… Він стояв, міцно склавши руки за спиною – хотів підійти, але знав, що краще мені пережити це самій. Плачучи, я ледве могла розрізнити його постать, і це стало останньою краплею – я заверещала. Його тіло здригнулось, а волосся ледь настовбурчилось. Коли від стін решетом відбився цей вереск, я злякалась. Як же йому, мабуть, боляче дивитись на це все! Як я можу змушувати його страждати ще більше?! Він цього не заслуговує. Глибокий вдих, видих. Ще секунда і я майже спокійна і зосереджена. Лише одне слово в голові – «ЯК?!» Треба діяти. Кілька кроків йому назустріч. Глянула в вічі. Він хворий, так. Як я не помічала цього раніше? Стільки часу згаяно! Хвилини, дні, місяці… Він приготувався. Було видно, що цього моменту він чекав давно. Я повинна заспокоїти його. Нехай нам залишилось зовсім трохи часу, але я його не покину. Ніколи. Я зроблю все, щоб він був щасливий і, як страшно це б не звучало - щоб пожив якнайдовше. Поклала руку йому на шию, оскільки його руки все ще були за спиною. Пильно подивилась в сірі очі. - Я кохаю тебе! І більше ніщо не має значення! Обійняла його залізною хваткою. Він теж невпевнено обняв мене, згодом міцніше, а потім притиснув губи до мого чола. Я відчувала, як його серце відбивало часте стакато і хотіло заскочити до мого. Твоє серце завжди буде зі мною. - Ти, як завжди, права – більше нічого не має значення. Мить - і його сорочка наскрізь мокра та ще й різнокольорова від залишків мого макіяжу. Ми могли б стояти отак вічність. Це було ніжно, романтично і прекрасно. Я не впевнена, але, здається, він також плакав мені у волосся, бо коли подув вітерець, я відчула вологу. Через невизначену кількість часу, тримаючись за руки, ми пішли головною вулицею міста – шум і яскраві кольори відганяли неприємні думки. Люди здивовано дивились на нас – заплаканих, мокрих і різнобарвних, та ми не звертали на це уваги і просто йшли, говорили ні про що і час від часу повторяли, що кохаємо одне одного. Крім почуттів, ніщо не має значення, бо лише вони істинні і справжні. Потрібно просто жити і отримувати від цього насолоду, цінувати кожен окремий момент,оскільки ніколи не знаєш, яка мить є останньою. А день минає…
як на мене,всі,що критикують,просто заздрять чиємусь таланту,а спробуйте ви таке написати,чи просто описати такі ніжні почуття так правдиво,так тонко все передати!!!!!!!!!!! Не так вже це й легкоооо!!!!!!!!! Наприклад, мене цей твір заставив задуматись, ба, навіть заплакати! а саме таке нам і потрібно, людям потрібне щось,що мотивуватиме їх та заставлятиме задуматись. Ця маленька історія і є мотивацією, і думаю не лише для мене. Щира,гола правда,ось що важливо. А тема кохання,почуттів,стосунків, та схожих ситуацій існуватиме вічно, тільки кожен по-іншому її зображає! 10 з 10!Браво!
дуже гарна робота) автор тонко передав переживання і чудовий опис всіх тонкостей,які зіграю свою роль! щодо плагіату ,то не погоджуюсь з вами взяти всі книги світу,фільми ,так всюди можна знайти цей ваш "плагіат " світ побудований на цьому
а тепер дозвольте мені втрутитись. перш за все хочу вас заспокоїти, ну чи потішити(це вже як кого) - історія, описана в цьому творі, й близько не мала місця ні в моєму житті, ні в житті родичів, друзів,знайомих і т.д. все це написано на голому аркуші, без жодного фону, взято суто з голови.
щодо обраної теми. я живу в демократичній державі, де маю право висловлювати свою думку вільно. ПИШУ, що ХОЧУ. я не буду казати, що не бачила фільм "спіши кохати" ДО того, як написала твір. звісно, що бачила. всі бачили. але це зовсім не означає, що його перегляд був причиною написання твору. це всього-на-всього СПІВПАДІННЯ. я уявила собі дану ситуацію, поставила себе на місце головних героїв, і змалювала цю картину з тої сторони, з якої її бачу. ось і все! і не треба зараз розводитись тут, що я просто оправдовуюсь, чи щось таке, бо в мене такого наміру і близько немає - не бачу в цьому сенсу. є теми, до яких людство звертається вічно, і це не лише питання життя і смерті, сили кохання, вірності, справедливості, честі тощо. я не єдина, хто написав про кохання, якому на заваді стає невиліковна хвороба. таких робіт є безліч! певні теми завжди обговорювалися, обговорюються і будуть обговорюватись. тому не треба казати, що це ПЛАГІАТ! саме визначення "плагіату" має трохи інше значення. хто не знає - "погугліть".
і ще на рахунок сленгових фраз в діалозі (НЕ в описовій частині). одним подобається писати все зарозумілими словечками, які люди в повсякденному житті і вимовити не можуть. у мене є свій власний стиль, в який багато їх(тих премудрих слів) не входить. і це лише через те, що, бажаючи передати звичайну розмову такою, як вона є, не люблю дуже прикрашати її, переробляючи на якусь неживу пародію. так, це правда, що мову це зовсім не прикрашає. але ми самі винні - як говоримо, так говоримо. а я лише записую те, що бачу.
Сюжет має бути оригінальним, а не запозиченим і майстерність описання не рятує. У вас своя думка, у мене своя. Я пишу не для того щоб облити брудом когось, а для того щоб висловити свою думку. На цьому, думаю дискусія закінчена.
Тема не має значення... (може і фільм надихнути і підслухане чи прочитане...). Я знову ж про достатню "рівність" твору, майже довершеність. А щодо вживання сленгових слів як "плоскі" та інші то воно, хоч і не збагачує мову твору, робить його (твір) правдоподібним бо саме так, на жаль, висловлюються сучасні молоді люди (ці слова є у прямій мові при діалозі, а не в описовій частині, що потребує більш критичного ставлення).
Посилання в студію) Фільм *Спіши кохати* - ідентично! Тільки там роль *хворого* належить дівчині. Достатньо, чи ще привести приклади? Вже для того щоб вас переконати, не пошкодую часу, згадаю це все. Я б не звинувачувала людину безпричинно, у цьому немає сенсу.
До GreenF. Щодо плагіату. Якщо читали "ду-у-уже багато подібного": посилання в студію! До filosof. Щодо "доброю мовою і навіть грамотністю письма": "Я більше не в змозі скривати цього…" не "скривати" а "приховувати" "В тебе плоскі жарти!" не "плоскі" а "недолугі". Ну і ще там дещо є...
удачі!)
просто ідея сама...
Я б не звинувачувала людину безпричинно, у цьому немає сенсу.
