Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Розбещений день лежав на моїх долонях. Вишкірився мені в лице, розсипав нотку зухвалості. Він був меркантильним, несправжнім і разом з тим чужим. Це був не мій день. Бути йому чи не бути? Останній варіант, ясна річ. Я зняла його з себе і кинула в каламутну калюжу, потоптавши ногами. Все, що від нього залишилося – розмита клякса в пам’яті. Це далеко не вперше і , звичайно ж, не востаннє. Я не збираюсь на цьому зупинятися чи намагатися щось виправити. Занадто пізно. Занадто жалюгідно. Занадто дико. Пригорнути його – день, усміхнутись до нього, чи навіть поцілувати – це явно не я. Вибачати не в моєму стилі. Так, я жорстока. Можливо, ця жорстокість нікчемна – тут не заперечую, оскільки власної точки зору на це не маю. Та хіба я в цьому винна? Ні, винен день – брутальний, деспотичний, егоїстичний і в міру вульгарний день. Не я. Так, це несправедливо – звинувачувати у всьому його. Та де ви бачили справедливість чи бодай вловлювали її розведений аромат? Ви вірите, що вона існує?! Я ні. Ніколи не вірила і ніколи не повірю. Справедливість – мрії наївної дитини. А я вже не дитина. Вже ні. Вчора я втопила день, завтрашній зітру на пил. І таким чином жити буде тільки один спогад про один день, який мені, на жаль, не під силу розтрощити. Його я не можу і не хочу пробачити, тому, мабуть, він залишиться зі мною назавжди. Він додаватиме мені сили нищити, руйнувати,марнувати, кривдити всі наступні дні, і я цьому навіть рада. Так все набагато простіше. А зараз слід змінити взуття.
Твір-почуття. Переживання про зруйновану віру у когось чи в щось. І, знаєте, я із вами донедавна була згодна: справедливості немає. Проте зовсім недавно переконалась - таки є!!
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
