Якби мене спитали: «Хто найпалкіше любить Україну?» Ви б почули:»Тарас Григорович Шевченко».
Ви запитаєте: «Чому Тарас Шевченко?». Я відповім: «Тарас Григорович Шевченко –  шляхетна особистість сильної волі, інтелектуальної відваги і незламного духу.»

Постійно озираючись назад , ти неуважно дивишся на дорогу , але ж так можна спотикнутись , боляче вдаритись , а найголовніше -  не помітити чогось важливого . Так ,  деякі особистості живуть тільки спогадами , помислами : « А якщо б …» Байдуже : що було , того вже не вернеш !

Дощ був безглуздим і безболісним, безрозсудливим, беззаперечним, безвідповідальним. Але він був.

    Зараз ми живемо у двадцять першому столітті. В час коли швидкими темпами розвивається наука, мистецтво. Більшість важкої роботи виконують не люди, а комп’ютерні механізми, що значно спрощує наше життя. Демократія дозволяє нам вільно жити, висловлювати свої думки і надає нам свободу.

Вже було далеко за північ. Місяць ,немов хизуючись своєю владою ,огорнув все село світлим сяйвом. По небу розсіялись тисячі зірок ,наповнюючи його своїм ніжним мерехтінням. Всюди стояла дзвінка тиша. Лише деколи було чути чиюсь занепокоєну розмову: «І що ж писали в тім листі ?» ,- питалась засмучена дівчина.

Признавшись у своїй слабкості, людина стає сильною... Та що робити, якщо моя слабкість - це ти?! Що коли кожного разу твій солодкий, свіжий подих хапає й міцно огортає душу, заставляючи задихатись?

Розбещений день лежав на моїх долонях. Вишкірився мені в лице, розсипав нотку зухвалості. Він був меркантильним, несправжнім і разом з тим чужим. Це був не мій день.

Ви колись задумувалися над питанням життя і смерті? Гадаю, що так.  Людство ламає голови над ним ще з давніх часів. Воно має безліч нюансів і глухих кутів. В одному з таких заблудилася я.

Минає день… Сутінки задушно стікають по обличчю. Та в очах пломеніє якийсь дивний вогник. Мозок був в передчутті чогось. Але я ,як завжди, не звернула на це ніякої уваги. Тож і далі спокійно крокувала тихими вулицями Стрия.
Вітрини магазинів та недорогих кафе радісно виблискували яскравими вогниками, прагнучи привернути увагу перехожих.

Було тихо… Проте ні, таки шумно, дуже шумно. Просто я відмовлялась сприймати цей гамір, що затиснула в повітря людна вулиця. Крижаний вітер боляче пронизував кістки. Довгі пасма посіченого волосся почали витися навколо блідого обличчя, що застигло, мов неживе.