Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Вона сонячно усміхалась сонцю в його очах. Сміялося сонце, сміявся проміньчастий подих і сміялись обплетені пальці. Молекули шалено ширяли по їхніх тілах, що збуджено впитували весну.
Холодний, до болю рідний, Закутий в ланцюги з мережива. У попелі зітлілих мрій Забутий, на віки збережений. Горів, ти горів у вогні все життя, Запалював, тліло і біль, Хвилина твого каяття, Не варта розбитих мрій.
Як би це дивно не звучало, я – пам’ятник. Стою я у цьому місті , назва якого не має значення, вже декілька століть і якби я був людиною, моє тіло вже б давно перетворилось на порох. Але не у цьому суть. ..
Якби в мене спитали, чи хочу я жити на Україні? І якби ще додали: в що віриш, що гріє? Скільки в тебе добра у серці нетліннім? Чи горить безсоромно, чи за кожну дитину обливається кров’ю, За те, щоб була щаслива?..
Якби мене спитали як пахне смуток я б відповіла дощем і обпаленим осінню вже гнилим листям,який нагадує про швидкоплинність часу й не дає розслабитись. Приємним запахом смерті вкрилась все навколо, воно ввібрало його в себе й живе з ним. Невпинним вогнем палає осінь.
Кожна щілина, кожна манюсенька тріщинка цих похилих, згорблених від часу домівок, розповість більше, ніж уста неабиякого науковця. Вечірнэ небо стелею падає на місто...
