Бачиш?..
Ти бачиш як всміхнулась ніч зірками,
Зустрівши нас?
Плачеш...
Ти плачеш у безодні слів з думками,
Що ще не час...
Тиша...
Лиш тиша нам уста цілує
І слух п’янить.
Дише...
Нам дише в спину й тихо мліє
Солодка мить.
Жаль...
І тихий жаль торкає струни почуттів.
Розлуки час...
Печаль...
Гірка печаль загляне в душу і без слів
Розлучить нас...

Г нучкість фраз і свіжий подих слів
О голосять тишині ажіотаж;
Л аконічний склад кількох рядків
О сіяє душу,як міраж.
С еренада серця і душі,
М рій рожеві росяні серпанки,
О сінній вальс рядків, що у вірші
Г нітючих днів кружляють сірі ранки...
О станній подих вдихуєш у риму,
С нуєш із слів рядкову павутинку,
Е кран життя показуєш без гриму,
Р адієш за кожнісіньку людинку.

Сонячний клубок поволі скочується до обрію. У повітрі відчувається запах дитинства: м’яти, любистку, квітів… І доноситься він з усіх-усюди, наливаючи груди літнім медом. А посеред села в’ється вузька дорога, ідеш нею – пахне порохом. Вкінці її, скраєчку стоїть хатина, а на порозі – мама. Довкола чистенько, на подвір’ї віє затишком і миром. Проснувся. Знову наснилось.