Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter!
(це не стосується конкурсних робіт, за їх грамотність відповідальність несуть виключно автори, адміністрація помилок в них не виправляє, якщо маєте до них зауваження - пишіть в коментарях до твору)
Просто це так важливо поринути в твоє небо, рентгеном зняти серцевину твоєї свідомості, яка чомусь наповнена такою нудьгою до цього зім’ятого світу, де вже не раз ступав ти і я, і знову ти і я, ніяких ми! Бо це фальшива фраза… Тому повертаюсь краще до неба...
Наше життя довге, і за все життя людина навіть не усвідомлює скільки гріхів вона зробила. Ось в юному віці людина робить найбільше гріхів, за які вона потім відповість, але це вже інша тема.....
Я люблю тебе! Чуєш? Моя Ніколетто, принцесо, Всі мої обіцянки на вічно не досказані ще, А так мало вина в моєму бокалі. І для мене напевно, уже нічого не треба, По моїй щоці так незграбно, Бо вперше ллють сльози. Зрозумій, я не можу без тебе! Помилився століттям хтось...
Свіжий подих вітру…він завжди тішив її, особливо восени. Вона любила осінь. Любила золотаві барви на деревах, шелест листя, все ще лагідні, проте уже холодні дотики сонця. Ніщо не могло замінити їй прогулянки ранковим містом. Вона нічого не шукала у сутінкових обріях, просто ходила вузенькими вуличками доки не з’являлись на них перші перехожі....
Кожна людина хоча б раз замислювалась про сенс її життя. Проте для кожного це щось далеке, це те, до чого людина прагне… В одному селі жили дві дівчинки Анічка і Юля......
Наше життя – довга і терниста дорога. Скільки б цього шляху ми не подолали, скільки стежин ми не пройшли, все-таки у нас виникає дуже багато запитань про життя, про особистість, про наше існування. Якби мене спитали для чого я живу на цьому світі, я б відповіла, що для інших людей, для добра, для реалізації себе в цьому життєвому процесі. Щоб краще зрозуміти суть цього глибокого питання, повернемося в час, коли Бог створив людину......
Він сидів на колінах, на вологій, навіть дуже мокрій від
холодно-крижаного дощу землі. По його обличчю стікали краплі, зісковзали
сніжини, сповзали криги, покотився град...
Минає день… Сутінки задушно стікають по обличчю. Та в очах пломеніє якийсь дивний вогник. Мозок був в передчутті чогось. Але я ,як завжди, не звернула на це ніякої уваги. Тож і далі спокійно крокувала тихими вулицями Стрия. Вітрини магазинів та недорогих кафе радісно виблискували яскравими вогниками, прагнучи привернути увагу перехожих.
Якби в мене спитали, чи хочу я жити на Україні? І якби ще додали: в що віриш, що гріє? Скільки в тебе добра у серці нетліннім? Чи горить безсоромно, чи за кожну дитину обливається кров’ю, За те, щоб була щаслива?..
Постійно озираючись назад , ти неуважно дивишся на дорогу , але ж так можна спотикнутись , боляче вдаритись , а найголовніше - не помітити чогось важливого . Так , деякі особистості живуть тільки спогадами , помислами : « А якщо б …» Байдуже : що було , того вже не вернеш !
