Наступає ще один момент, так стрімко і шалено, неначе швидкісний поїзд-експрес. Він пронизує усе зсередини. …

Час. Пішохідною ходою пройшов. Давно. Календар іронічно нагадує, що ще  місяць, другий…

Кожна щілина, кожна манюсенька тріщинка цих похилих, згорблених від часу домівок, розповість більше, ніж уста неабиякого науковця. Вечірнэ небо стелею падає на місто...

Якби мене спитали, чи хочу я,хоч на мить, повернутися в дитинство, я б одразу вигукнула : "Звичайно!".

Дощ був безглуздим і безболісним, безрозсудливим, беззаперечним, безвідповідальним. Але він був.

Якби мене спитали,  за що маю подякувати цьому світові, я б скоріш за все не відразу ж відповіла. Адже  як типовий тінейджер, на жаль, а може, навіть на щастя, рідко  (а якщо чесно, то ніколи не ) задаю собі таке питання. ...

Якби мене спитали ,яке на смак літо ,я б, напевно, недовго думаючи відповіла,що воно малинове ,з гірким присмаком полинового цвіту. Його терпкий поцілунок залишається на моїх губах аж до блідої зими, коли мороз позбавляє будь-яких почуттів.
  Я завжди хотіла сховати частинку літа у долоню ,мов метелика ,і відчувати , як б’ється його серце у мене в руках. У такі хвилини моє «я» буде засоромлено мовчати, лише, може,  намалюює сюрреалістичний портрет тиші у підсвідомості...

- Я тебе знайду, від мене не втечеш, все одно знайду і заберу!..
Голова боліла, наче розколена, у вухах шуміло, але єдине, що я знав, це те, що потрібно було бігти, втікати, чимдуж мчати геть від цього пронизливого голосу, геть від цього божевілля. Хіба міг я собі уявити, що все так для мене обернеться. А ще минулого дня усе начебто було добре....